zaslannya lyermontova - Шкільний Всесвіт

Завдяки турботам бабусі, яка закликала на допомогу всю знатну петербурзьку рідню, кавказьке заслання було скорочено. У жовтні 1837 року Лєрмонтова перевели в Новгородську губернію, а потім у лейб-гвардії гусарський полк, що стояв у Царському Селі. У травні 1838 року він улаштувався в Петербурзі. Це були роки його літературної слави. Він потрапляє в пушкінське літературне коло, знайомиться із В. А. Жуковським, П. А. Вяземським, П. А. Плетньовим, його приймають у сім’ї Карамзіних, з якою він особливо зблизився. Тут постійно звучало ім’я Пушкіна, тут бувала його вдова Наталя Миколаївна. Лєрмонтов брав участь у домашніх спектаклях і розвагах, потоваришував із постійними відвідувачами салону: А. О. Смирновою-Россет, І. П. Мятлевим (з яким обмінювався жартівливими посланнями), Є. П. Ростопчиною. У Карамзіних Лєрмонтов напередодні останнього заслання читав «Хмари». У 1840 році в Петербурзі окремими виданнями вийшли єдина прижиттєва збірка поетичних творів «Поезії» і роман «Герой нашого часу». Збірка включала 26 поезій, поему «Мцирі» і «Пісню про купця Калашникова». Спадщина Лєрмонтова до 1840 року складала вже близько 400 віршів і ЗО поем, без драматичних творів. Однак поет був дуже строгий до себе, і опублікована збірка творів стала результатом найвимогливішого відбору. Переважна більшість творів Лєрмонтова опублікована посмертно.

Популярність Лєрмонтова відкрила йому двері у вищий світ, куди він прагнув увійти заради власного самоствердження. Існувала думка, що Лєрмонтов любив світське життя й навіть «марив ним». Сам поет так пояснив свою поведінку в листі до М. А. Лопухіної (кінець 1838 року): «Мене впустили у вищий світ; протягом місяця на мене була мода, мене буквально розривали… Весь цей світ, який я ображав у своїх віршах, намагався обсипати мене лестощами… Ви знаєте, що мій найбільший недолік — це марнославство й самолюбство; були часи, коли я як новачок шукав доступу в це суспільство; це мені не вдалося: двері аристократичних салонів були для мене закриті; а тепер у це ж суспільство я входжу вже не як прохач, а як людина, що домоглася своїх прав… Цей новий досвід приніс мені користь, тому що дав мені до рук зброю проти цього суспільства, і якщо воно коли-небудь стане переслідувати мене наклепом (а це неодмінно станеться), то в мене, принаймні, знайдеться засіб помститися; адже ніде немає стільки низького і смішного, як там» (оригінал по-французькому) [4, 414-415].

Лєрмонтов неодноразово друкував свої твори в журналі «Отечественные записки». У 1839році провідним критиком цього журналу став В. Г. Бєлінський; саме він уперше побачив у Лєрмонтові центральну фігуру післяпушкінського етапу розвитку російської літератури («Пушкін помер не без спадкоємця»,— писав він В. П. Боткіну 9 лютого 1840 року). Бєлінським написані статті, присвячені «Героєві нашого часу» і збірнику «Поезії», де поданий глибокий і докладний аналіз творчості Лєрмонтова.

На сторінках «Отечественных запискок» з’явилася більшість прижиттєвих і посмертних публікацій лермонтівських віршів, а також «Бела», «Фаталіст», «Тамань». Ці твори пов’язані єдиною проблематикою: у їх центрі — аналіз сучасного суспільства і його психології. У ліриці такі спостереження відбиті в мотивах самотності, взаємного непорозуміння, розбрату. Суспільство забуває про закони природного життя й прирікає своїх членів на самотність. Виникає протистояння: штучне суспільство — і «природне», дитячий, наївний початок («Як часто, барвистим натовпом оточений…», «Валєрик», «Я до вас пишу випадково…», 1840). Іноді авторський ідеал втілюється в ліричних описах гармонійної природи, перейнятих проясненими інтонаціями:

Тогда смиряется души моейтревога, Тогда расходятся морщины на челе,— И счастье я могу постигнуть на земле, И в небесах я вижу Бога…

(«Когда волнуется желтеющая нива…», 1837)

У віршах, присвячених людським відносинам, як і раніше, переважають мотиви безнадійної, нереалізованої любові, роз’єднаності коханих («Бескид», «Сон», «На півночі дикій стоїть самотньо…», 1841), тема нездійсненності бажань. Виникає мотив бажання смерті.