yake znachennya maye zustrich andriya sokolova j vanyushi dlya kozhnogo z nix po rozpovidi sholoxova dolya lyudini sholoxov - Шкільний Всесвіт

На самому початку 1957 року на сторінках «Правди» Шолохов опублікував розповідь «Доля людини». У ньому він розповів про повний позбавлень і тяжких випробувань життя рядового, звичайного російської людини Андрія Соколова. Жив він до війни у світі й статку, ділив зі своїм народом його радості й прикрості. От як він розповідає про своє довоєнне життя: «Працював я ці десять років і день, і ніч. Заробляв добре, і жили ми не гірше людей. І діти радували: всі троє вчилися на «відмінно», а старшенький, Анатолій, виявився таким здатним до математики, що про нього навіть у центральній газеті писали… За десять років зібрали ми трошки деньжонок і перед війною поставили собі домишко про дві кімнати, з коморою й коридорчиком. Ирина купила двох кози. Чого ще більше треба? Діти кашу їдять із молоком, дах над головою є, одягнені, взуті, стало бути, усе в порядку».

Війна зруйнувала щастя його родини, як зруйнувала вона й щастя багатьох інших родин. Жахи фашистського полону вдалині від батьківщини, загибель самих рідних і близьких людей важко лягли на душу солдата Соколова. Згадуючи важкі роки на війні, Андрій Соколов говорить: «Важко мені, братуха, згадувати, а ще важче розповідати про те, що довелось пережити в полоні. Як згадаєш нелюдські борошна, які довелося винести там, у Німеччині, як згадаєш всіх друзів — товаришів, які загинули, замучені там, у таборах, — серце вже не в груди, а в ковтку б’ється, і важко стає дихати… Били за те, що ти росіянин, за те, що на біле світло ще дивишся, за те, що на них, сволот, працюєш… Били запросто, для того щоб коли — небудь так убити до смерті, щоб захлинувся своєю останньою кров’ю й подох від побоїв…»

Усе витримав Андрій Соколов, тому що одна віра підтримувала його: війна скінчиться, і він повернеться до своїх близьких і рідних людей, адже його так чекала Ирина з дітьми. З листа сусіда Андрій Соколов довідається, що Ирина й дочки загинули під час бомбування, коли німці бомбили авіазавод. «Глибока лійка, налита іржавою водою, навкруги бур’ян по пояс», — от що залишилося від колишнього сімейного благополуччя. Одна надія залишалася — син Анатолій, що успішно воював, одержав шість орденів і медалей. «І почалися в мене по ночах старечі мріяння: як війна скінчиться, як я сина женю, і сам при молодих жити буду, теслювати й внучат няньчити…» — говорить Андрій. Але й цим мріям Андрія Соколова не призначено було збутися. Дев’ятого травня, у День Перемоги, убив Анатолія німецький снайпер. «Так поховав я в чужій, німецькій землі останню свою радість і надію, ударила батарея мого сина, проводжаючи свого командира в далекий шлях, і немов щось у мені обірвалося…» — розповідає Андрій Соколов

Залишився він зовсім один на цілому білому світлі. Важке неизбывное горі, здавалося, назавжди оселилося в його серце. Шолохов, познайомившись із Андрієм Соколовим, звертає увагу на його очі: «Видали ви коли — небудь, ока, немов присипані попелом, наповнені такий неизбывной, смертною тугою, що в них важко дивитися? От такі очі були в мого випадкового співрозмовника». Так і дивиться на навколишній світ Соколов очами, «немов присипаними попелом». З його губ зриваються слова: «За що ж ти, життя, мене так покалічила? За що исказнила? Немає мені відповіді ні в темряві, ні при яснім сонечку… Немає й не дочекаюся!»

Глибоким ліризмом проникнуть розповідь Соколова про подію, що перевернуло все його життя — зустрічі із самотнім, нещасним хлопчиком у дверей чайної: «Этакий маленький шарпак: личко все в кавуновому соку, покритому пилом, брудний, як порох, нечесаний, а глазенки — як зірочки вночі після дощу!» А коли Соколов довідається, що в хлопчика батько загинув на фронті, мати вбило під час бомбування, і нікого в нього немає й жити ніде, закипіло в нього на душі й вирішив він: «Не бувати тому, щоб нам порізно пропадати! Візьму його до себе в діти. І відразу в мене на душі стало легко і якось світле».

Так знайшли один одного дві самотні, нещасні, покалічені війни людини. Вони стали потрібні один одному. Коли Андрій Соколов говорить хлопчикові, що він його батько, те той кинувся до нього шию, став цілувати в щоки, у губи, у чоло, лунко й тонко кричати: «Папка, родненький! Я знав! Я знав, що ти мене знайдеш! Однаково знайдеш! Я так довго чекав, коли ти мене знайдеш!» Турбота про хлопчика стала самим головним у його житті. Серце, що закам’яніло від горя, пом’якшало. На очах змінився хлопчик: чистий, підстрижений, одягнений у чистий і новий одяг, він радував очі не тільки Соколова, але й навколишніх. Ванюшка намагався бути постійно з батьком, не розставався з ним ні на мінуту. Гаряча любов до прийомного сина переповняла серце Соколова: «Прокинуся, а він у мене під пахвою притулився, як горобець під застрехой, тихенько посапує, і до того стає радісно на душі, що й словами не скажеш!»

Зустріч Андрія Соколова й Ванюші відродила їх до нового життя, урятувала від самітності й туги, наповнила життя Андрія глибоким змістом. Здавалося, після понесених втрат, кінчене його життя. Але життя «исказнила» людини, але не змогла його зломити, убити в ньому живу душу. Уже на початку розповіді Шолохов дає відчути, що ми зустріли з людиною добрим і відкритим, скромним і ніжним. Простий трудівник і солдат, Андрій Соколов втілює в собі кращі людські риси, виявляє глибокий розум, тонку спостережливість, мудрість і гуманність

Розповідь викликає не тільки співчуття й жаль, але й гордість за російську людину, замилування його силою, красою його душі, віру в неосяжні можливості людини, якщо це справжня людина. Саме таким і з’являється Андрій Соколов, і автор віддає йому й своїй любові, і повага, і мужню гордість, коли з вірою в справедливість і розум історії він вимовляє: «И хотілося б думати, що цей росіянин людина, людина несгибаемей волі, выдюжит і біля батьківського плеча виросте той, котрий, повзрослев, зможе все витерпіти, усе перебороти на своєму шляху, якщо до цього покличе його Батьківщина».