yak rozvertayetsya tragichna tema v poemi ganni axmatovij rekviyem axmatova ganna - Шкільний Всесвіт

Ім’я Ганни Андріївни Ахматовій нерідко поєднують із любовною лірикою. Безперечно, у своїх творах Ахматова вдихнула свіжий струмінь в, здавалося б, давним — давно побиту тему. Олександр Трифонович Твардовский висловлювався про творчість поетеси: «Дійсно, тема любові в різноманітних, здебільшого драматичних відтінках — найбільш розвинена тема віршів Ахматовій. Те, що настільки істотно для окремої людини, що часто визначає його долю, перекручуючи або нагороджуючи найвищою людською радістю, не може не становити живейшего інтересу для всіх. Однак вірші Ахматової — це найменше так звана жіноча поезія, з її обмеженістю думки й самого почуття».

Сучасники розташовані були бачити у віршах Ахматової лише визнання жінки, сповідь люблячого серця. Але вже й тоді багатьох починала бентежити зненацька широка проекція духовного миру, що розкривався в цих віршах. Що ж допомогло віршу Ахматової впустити в себе тривоги великого миру? Чому в її любовному романі, переплітаючись зі споконвічною й традиційною музикою серця, зазвучав незрозумілий їй самої, хрипкий, як «виття здичавілої заметілі», невідворотний трагічний «гул»?

Ахматова наполегливо шукає історичного осмислення епохи, про яку інша поетеса, Марина Цветаева, скаже: «Про поета не подумало століття». Своєрідність Ахматової й у тім, що вона особливо гостро відчувала біль часу як свою власну, а трагедія Росії відбилася в особистій долі поетеси

Ахматова стала голосом свого часу, тому що вона не брала участь у злочинах влада імущих, але й не таврувала свою країну, а мудро, просто й скорботно розділила її долю:

Я була тоді з моїм народом,

Там, де мій народ, до нещастя, був

Пам’ятником страшній епосі став «Реквієм», присвячений самим «проклятим датам» масових убивств, коли вся країна перетворилася в єдину тюремну чергу, коли кожна особиста трагедія зливалася з національної. Ахматова й стала голосом національної трагедії

Художній мир поеми «Реквієм» будується подібно євангельському художньому миру. Лірична героїня — узагальнений образ російської жінки. Мати жалує сина, що прийняв на себе гріхи людей, але й пишається ім. Ця поема — остання надія на справедливість

В «Реквіємі», говорячи про стрілецький женках, що виють під кремлівськими вежами, Ахматова проводить аналогію із кривавою дорогою, що тягнеться з тьми часів у сучасність: страшна ця дорога, до нещастя, ніколи не переривалася, а в роки репресій стала ще більш широкої, утворивши цілі моря безвинно пролитої крові

Найбільше уваги в «Реквіємі» приділяється трагедії особистісної, тобто тому, як лірична героїня переносить мучення. Втрата близьких надзвичайно сильно впливає на людину, його душу. Ахматова очікувала вироку синові — Львові Гумилеву. Вона пережила все сама й написала те, що почувала. Безсумнівно, те ж відчували й іншої матері, чиї сини були в «каторжних норах». Якщо вони взагалі що — небудь відчували. Адже у вступі в поему Ахматова пише: «..опам’яталася від властивого нам усім заціпеніння».

Начебто б і живе, раз «іде… валандається», але «життя із серця» вийняли. А що живе в серце? Хіба не людська душа? Що ж виходить? Душа гине, а тіло — немає. От і пише Ахматова в главі «Вирок»:

И впало кам’яне слово

На мою ще живі груди

Начебто лірична героїня становить список справ на найближчий час, як домогосподарка — список покупок. Ніяких емоцій, «адже» вона «була готова». Тільки, по — моєму, до цьому не можна підготуватися. Просто неможливо. До якого ж ступеня повинна «скам’яніти душу», покритися непробивною кіркою байдужності, ненависті? Євангельський сюжет, на який Ахматова порахувала себе вправі обпертися, розширює масштаби «Реквієму» до вселюдського масштабу. Із цього погляду вірша «Розп’яття» можна вважати поэтико — філософським центром усього добутку, хоча й поміщено воно безпосередно перед «Епілогом». Лірична героїня звертається до смерті, просить її прийти. Жінці «однаково тепер». Упевнено, кожна мати в стін Хрестів не раз всерйоз замислювалася про смерть, здатної позбавити від мучень і дати спокій

Свідомість ліричної героїні Ахматовій роздвоюється. Одна його частина, що почуває, страждає, а друга, мисляча, як би спостерігає за стражданням з боку. Але навіть ця частина свідомості не витримує, вона збиває класичний лад вірша й, здається, говорить, незрозуміло про що. Що означають «чорні сукна» і ніч без ліхтарів? Може бути, героїні настільки важко, що вона не в змозі виразити свої думки до кінця? Мислити в таких ситуаціях практично неможливо, думки паралізовані горем

Завершальна частина «Реквієму» формує давно й добре знайому в Російській літературі тему Пам’ятника, що здобуває під пером Ахматової абсолютно незвичайний — зовсім трагічний — зміст і особа. Ніколи в росіянці й світовій Літературі не з’являлося настільки неприродного образа — пам’ятника Поетові, по його ж власному бажанню, що перебуває в стін в’язниці. Даний добуток — воістину Пам’ятник всім жертвам сталінських репресій. «Реквієм» Ганни Ахматовій — дійсно всенародний добуток не тільки в тім плані, що в ньому відбита колосальна народна трагедія, але й за своєю віршованою формою, близької до народної притчі. У підсумку, необхідно додати до вимовленого тільки висловлення Віктора Астафьева, у точності передавальний стан душі ліричної героїні, основну думку всієї поеми: «Матері! Матері! Навіщо ви скорилися дикої людської пам’яті, примирилися з насильством і смертю? Адже більше всіх, мужественней усіх страждаєте ви про свою первісну самітність у своїй священній і звіриній тузі за дітьми».

Особливості поетичного миру Ганни Ахматовій

Іржавіє золото й зотліває сталь,

Кришиться мармур, до смерті все готово…

Усього прочнее на землі сум

И долговечней царствене слово