xvoroba lyubovi nevilikovna pushkin kuprin oleksandr - Шкільний Всесвіт

Людство на всьому протязі свого існування схиляється перед великим почуттям любові. А кращі представники людського суспільства — письменники й поети — невпинно досліджують цей самий яскравий, піднесений прояв душі

У Російській літературі є багато добутків про любов, і серед них три чудових повести А. И. Куприна: «Гранатовий браслет», «Олеся» і «Суламифь», об’єднані цією прекрасною темою

Протестуючи проти вульгарності й цинізму буржуазного суспільства, продажних почуттів, «зоологічних проявів інстинктів», письменник створює дивні по красі й силі приклади ідеальної любові, відправляючись для цього в глибину століть («Суламифь»), забираючись у лісову глухомань Волинської губернії («Олеся»), заглядаючи в комірку закоханого пустельника, останнього романтика в жорстокому й розважливому світі («Гранатовий браслет»).

Письменник намагався знаходити в реальному світі сюжети й образи для своїх добутків. В основу повести «Гранатовий браслет» покладені факти із сімейної хроніки князів Туган — Барановських. У жовтні 1910 р. Куприн сповіщав про це етапі своєму другові, критикові й історикові літератури Ф. Д. Батюшкову: «Це — пам’ятаєш? — сумна історія маленького телеграфного чиновника К. П. Желткова, що був так безнадійно, зворушливо й самовіддано закоханий у дружину Любимова». «Мовчати й гинути», як писав австрійський поет XIX в.

Микола Ленау, — от духовна обітниця закоханого телеграфіста, тільки вже героя повести Куприна. І все — таки він порушує його, нагадуючи про себе своїй єдиній і недоступній Мадонні. Це підтримує в його душі надію, дає йому сили переносити страждання любові, любові жагучий, спопеляючої, котру він готовий віднести із собою в потойбічний мир. Смерть не страшить героя. Любов сильніше смерті. Він вдячний тої, котра викликала в його серце це прекрасне почуття, що підняло його, маленького людини, над величезним, суєтним миром, миром несправедливості й злості. Саме тому, ідучи з життя, він благословляє свою кохану: «Так святиться ім’я твоє».

Письменник розглядає любов як глибоке морально — психологічне почуття. Вустами генерала Амосова він говорить, що це почуття не повинне бути ні легковажним, ні примітивним, ні тим більше ґрунтуватися на вигоді й користі: «Любов повинна бути найбільшою трагедією. Найбільшою таємницею у світі! Ніякі життєві зручності, розрахунки й компроміси не повинні її стосуватися». «Ви бачили коли — небудь таку любов, дідусь?» — тихо запитує Віра

Відповідь старого була негативним. А от письменник Куприн шукає в реальному житті людей, «одержимих» високим почуттям любові, здатних піднятися над навколишньою вульгарністю й бездуховністю, готових віддати всі, не вимагаючи нічого замість. У листі до Ф. Д. Батюшкову він затверджує: «Любов — це саме яскраве й найбільш зрозуміле відтворення мого Я. Не в силі, не в спритності, не в розумі, не в таланті… не у творчості виражається індивідуальність. Але в любові».

Ця думка письменника одержала втілення в іншій його повісті — «Олеся».

Написана повість відразу після знаменитого «Молока», у якому Куприн показав жорстокий мир капіталу з усіма його жахами й пороками

Події, зображені в ній, відбуваються у Волинській губернії, на окраїні полісся, куди, здавалося б, не повинні проникнути злість і обман, від яких біжить герой повести, Іван Тимофійович, російський дворянин і інтелігент. Тут, у лісовій глухомані, відбувається його знайомство з «дочкою природи» — поліською дівчиною Олесей.

Краса більших, блискучих і темних очей, яким тонкі, надламані посередині брови надавали невловимий відтінок лукавства, владності й наївності, «первісна і яскрава уява», гнучкий, рухливий розум Олеси скорили серце Івана Тимофійовича. Але неуцтво, корисливість, неправда встигли звити гніздо й у цьому поліському сільці. Вільного, смілива Олеся не по вдачі марновірним селянам, що вважають її чаклункою. Вони ненавидять її й переслідують. Протистояння очевидно. У полярних відносинах, незважаючи на взаємну любов, перебувають і Олеся, і Іван Тимофійович

Вирослий у царстві жорстокого Молоха, Іван Тимофійович отруєний його порочним подихом. Він не в змозі зруйнувати стіну, що розділяє духовний мир «дочки природи» і його власний. Він розуміє неможливість щастя. Розуміє це, а вірніше, догадується й Олеся. «Наївна, чарівна» казка любові закінчується розлукою. Цією повістю Куприн хотів сказати, що тільки вдалині від цивілізації, від капіталістичного міста можна знайти людину, здатного любити безкорисливо, віддано. Тільки в єднанні із природою, у збереженні природності людина здатна досягти духовної чистоти й шляхетності

Природне почуття любові оспіване Куприным у ще одній повісті — «Суламифь». У ній розповідається про взаємну любов Суламифь і пануючи Соломона. Прекрасна Суламифь — втілення чистої й жертовної любові — протипоставлена злій і заздрій цариці Асис, відкинутої Соломоном. Цар — мудрець, покірний чистотою любові безрідної дівчини. Гарячі й ніжні почуття не принесли щастя коханим: любов закінчується трагічно. Меч убивці позбавляє життя Суламифь.

Але навіть смерть не може перемогти її любов. Уражена мечем Элиава, якого підстелила Асис, Суламифь говорить своєму коханому: «Дякую тобі, мій цар, за все: за твою любов, за твою красу, за твою мудрість, до якої ти дозволив мені прильнуть вустами, як до солодкого джерела… Ніколи не було й не буде жінки счастливее мене». Ці слова нагадують сказане чиновником Жовтковим в «Гранатовому браслеті»: «Так святиться ім’я твоє».

Зв’язок між повістями «Гранатовий браслет», «Олеся», «Суламифь» очевидна. Всі разом вони гімн жіночій красі й любові, гімн жінці духовно чистий і мудрої, гімн піднесеному первозданному почуттю. Всі три повісті мають глибоко загальнолюдський характер. Вони піднімають проблеми, які будуть вічно хвилювати людство