xudozhnij prostir i chas u tvorchosti chingiza ajtmatova ajtmanov chingiz - Шкільний Всесвіт

От уже майже сорок років ми читаємо добутку Чингиза Айтматова й ніяк не можемо до них звикнути. В 60 — х роках, будучи ще молодим прозаїком, він повідав про свою любов до рідного краю, до людей, що живуть у горах Тянь — Шань, що оточує велике озеро Іссик — Куль. “Повести гір і степів” дихали молодістю, свіжістю, радістю буття. Але вже тоді з’являється “дисгармоническая” окрашенность деяких сюжетних ліній, епізодів, образів холодними відтінками трагічного, з особою силою заявившей про себе в повістях “Материнське поле” і “Прощай, Гульсары!” Уперше ж відчуття болючого шоку читач випробував в 1970 році від повісті “Після казки” (“Білий пароплав”). А в 1980 році пронизливо й вимогливо глянув нам в очі Едигей Жангельдин — головний герой роману “И довше століття триває день”. Щораз твору Айтматова застають врасплох, валять у сумніви й розгубленість читача й критика яркою публицистичностью, гострою соціальністю й високим рівнем художності, підкріпленим філософською глибиною й наповненістю. У цьому суть феномена Айтматова — Письменника. Всього його добутку, здавалося б виткані із сиюминутных, наиактуальнейших моментів нашого життя, несуть глибинні шари, що містять у собі осмислення сложнейших соціальних, психологічних, загальнолюдських проблем. Його повісті й романи належать не тільки дню сьогоднішньому, але й завтрашньому, тому що передбачають події історії нашого суспільства й миру вцелом.

У романі “И довше століття триває день” існує як би кілька просторів: Буранного полустанку, Сары — Озеков, країни, планети, навколоземного й далекого космосу. Це як би одна вісь координат, друга тимчасова: воєдино зв’язуються давня давнина, справжнє й майже фантастичне майбутнє. Кожний простір має час, всі вони взаємозалежні між собою

Із цих взаємозв’язків, які виникають завдяки складному композиційному рішенню, народжуються метафори й асоціативні образи роману, що надають глибину й виразність художнім узагальненням письменника. На самому початку роману стрілочник Едигей розведе всі три часи; літерний піде в майбутнє на космодром Сары — Озек, сам Едигей залишиться в сьогоденні, а думки його унесутся в минуле. Із цього моменту категорії часу будуть існувати в різних мирах і розвиватися паралельно. З’єднаються, зімкнуться вони лише у фіналі роману в страшній картині апокаліпсиса. “Небо обвалювалося на голову, разверзаясь у клубах киплячого полум’я й диму… Людина, верблюд, собака — ці найпростіші істоти, збожеволівши, бігли ладь. Обійняті жахом, вони бігли разом, страшачись розстатися один з одним, вони бігли по степу, безжалісно высветляемые гігантськими вогненними сполохами…”

Місцем зустрічі часів став древній родовий цвинтар Ана — Бейит, «виникле на місці загибелі матері, убитою рукою сина — манкурта, знівеченого середньовічними жуаньжуанями. Нові варвари побудували на родовому цвинтарі космодром, на якому в товщі земний, у поросі предків до пори до часу таїлися ракети — роботи, що замкнули, здавалося б, розірвану зв’язок часів по сигналі з майбутнього, піднеслися над миром сили зла давньої давнини, неймовірно жорстокого з погляду сьогодення. Так у романі Ч. Айтматова переплітаються образи простору — часу, героїв, думки й почуття й народжується дивно гармонічна єдність, особливо необхідне в наше століття не тільки через вторгнення науково — технічних здійснень в область фантастики, але скоріше тому, що суперечливо й дисгармонійний мир, у якому ми живемо