viznannya raskolnikova v zlochini dostoyevskij fedir - Шкільний Всесвіт

Роман Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання» визначається по жанрі як соціально — психологічний роман, тому що автора хвилюють і гострі соціальні протиріччя суспільства, і моральні шукання героя, що заблудився серед філософських теорій свого часу. У злочину Родіона Раскольникова є й матеріальні, і соціальні, і філософські джерела, але особливу роль у подальших подіях грає боротьба ідей у душі Раскольникова. Якщо розважливий і аморальний егоїзм Лужина або вульгарно — соціалістичні ідеї Лебезятникова герой відкидає відразу, то вибирати між цинічним індивідуалізмом Свидригайлова й християнським світоглядом Сонечки йому довелося в болісних метаннях. Ідеї Свидригайлова, навіяні навчанням Ницше про перевагу сильної людини над іншими, залучають героя, але відштовхує його аморальність, що розкрилася перед ним, Свидригайлова. Погляди Соні й захоплюють, і викликають роздратування проповіддю християнської смиренності, покірності. І так, мучачись і в сотий раз задаючи собі ті самі питання, Родіон все приходить до Соні. Їй він говорить, що прийшов до неї за хрестами, готовий покаятися, але наодинці зізнається самому собі, що хотів «на людину подивитися». Для нього Соня — єдина людина, гідна замилування, у той час як більшість людей, його навколишніх, нічим його не краще. Він іде на Сінну, для публічного каяття, як вважала за необхідне Соня, причому до цієї думки він приходить зненацька для самого себе. Просто нестерпна для Родіона стала «безпросвітна нудьга й тривога», так що раптово, що охопило його почуття, змусило його впасти на коліна й цілувати брудну землю «з насолодою й счастием». Але навколишні посміялися над ним, порахувавши його п’яним. Нерозуміння людей не дало можливості Раскольникову для публічного покаяння. Але, коли він побачив Соню, що ховалася за будинками, він відчув, що «Соня тепер з ним навіки й піде за ним хоч на край світла, куди б йому не вийшла доля». Піднімаючись у контору, він знову сумнівається, потрібно чи йому йти, страшиться прийдешнього. Поговоривши з Іллею Петровичем про дрібниці, він усе ще коливається, коли чує новина про самогубство Свидригайлова. Ця звістка потрясла Раскольникова. Він, як ніхто, розуміє, що це самогубство — визнання Свидригайлова у своїй поразці. У сум’ятті виходить він у двір і бачить бліду, всю Соню, що змертвіла. Вона, звичайно, зрозуміла, що визнання не відбулося, і її розпачливий погляд змусив Раскольникова повернутися. Він знову піднімається в контору й блідий, «з нерухливим поглядом», вимовляє те, що мав намір, — визнання в убивстві Лизаветы і її сестри. Це — перемога Соні, її світогляду, ідеї спокути гріха стражданням. Це ще не можна назвати моральним воскресінням героя, воно відбудеться набагато пізніше, на каторзі. Але це є вже поразку нелюдської теорії Раскольникова, буржуазного індивідуалізму Свидригайлова, ідеї цинічної переваги сильної людини, що має право «переступити через кров».

Епізод визнання Раскольникова — це вираження гуманістичної позиції автора, що розділяє християнські переконання. Це тонкий аналіз щиросердечного стану героя, його внутрішньої боротьби. Більшу роль тут грає внутрішній монолог Раскольникова, що розкриває художню майстерність автора, його розуміння психології героя. Нарешті, це закономірний фінал роману про злочин, зробленому героєм, і головне, про найстрашніше покарання, що він поніс, — борошнах власної совісти