Життєва стежка Єсеніна бере початок у променях і поліссях Рязанщины. Талант його породжений відчуттям прозороїої синявого вечірнього неба, жовтизни полів, хвойною позолоттю лісу, смутною сільською піснею. Але головне — надзвичайно гострою любов’ю до Росії, до Русі — сільської, сільської:
Хата селянська,
Хомутний захід дьогтю,
Божник стара,
Лампади коротке світло,
Як добре,
Що я зберіг ті
Всі ощущенья дитячого років
Єсенін як мало хто в російської поезії трагічно переживав колізії перетворення російського села. Він відчуває себе останнім поетом солом’яної Русі, і це доставляє йому страждання — за не торкнуту століттями село й за себе, неї співака
Природу середньої смуги Росії оспівували майже всі російські поети. Захват і тиху радість, милування й захват —
«всі відтінки благоговіння перед чудом природи знайдемо ми й у Єсеніна:
Край улюблений! Серцю сняться
Скирти сонця у водах лонных.
Я хотів би загубитися
У зеленях твоїх стозвонных.
У творчій спадщині Єсеніна людина — тільки частка природи, її учень і співрозмовник:
Забувши людське горе
Сплю на вирубках хмизу
Я молюся на червоні зорі,
Причащаюся в струмка
Вся поезія Сергія Єсеніна, її кожний рядок просочений і зігріта почуттям величезної любові до Батьківщини:
Але найбільше
Любов до рідного краю
Мене млоїла,
Мучила й палила
Росіянин селянин все своє життя був пов’язаний із природою, Батьківщина й рідна природа представляли для Єсеніна гармонічне ціле. Перечитайте такі вірші, як «Не жалую, не кличу, не плачу…», «Цього смутку тепер не розсипати…», «Відговорив гай золота…» і інші, і ви обов’язково відчуєте їхню нез’ясовану силу. Саме нез’ясовану. Не зрозуміти, не пояснити її, здається, неможливо, Всі слова доступні й навіть занадто прості, а все разом становлять «тайнописну» суть лірики, Кожний вірш — лише невеликий шматочок життя:
Відговорив гай золота
Березовою, веселою мовою,
И журавлі, сумно пролітаючи,
Уж не жалують більше ні оком.
Сергій Єсенін близько до серця приймав всі нещастя народу, він бачив і гостро переживав, що відбувається на Русі сьогодні, що очікує її завтра;
Словом світиться лужная голота…
Смутна пісня, ти — російський біль
Поет був глибоко небайдужий до з і безрадісного життя селян, до долі Батьківщини:
Якщо крикне рать свята:
«Кинь ти Русь, живи в раї!»
Я скажу: «Не треба раю,
Дайте батьківщину мою
Велику революцію поет зустрічає в столиці. Він покинув село. Сергій Єсенін безповоротно відірвався від рідного ґрунту. «Рідна вити», що ще недавно була для нього надійним притулком від сумів і лих, уже не могла вилікувати його від «туги заколотної». Революція торкнулася всіх і вся. «Валило тисячоріччя «колись». І не було б, може, такого явища, як Сергій Єсенін, якби не корінне ламання буття, що торкнулася й вікові підвалини села
И небо й земля всі ті ж,
Усе в ті ж води я дивлюся,
Але подих твій льодовитий рідше,
Ложноклассическая Русь
З радістю прийнявши революцію як символ відновлення батьківщини, поет згодом міняє до неї відношення. І Єсенін намагається втекти від себе, він їде за кордон, але жити без «країни березового ситцю», виявляється, неможливо. Як усе змінилося в Росії! Вона стала для нього чужий:
Я нікому тут не знаком,
А ті, що пам’ятали, давно забулися
И там, де була колись рідна домівка,
Тепер лежить зола так шар дорожнього пилу
Поет недобрав людського тепла при житті. У друзях Єсенін не був особливо щасливий. Чи не тому він так неукротимо й з таким серцевим хвилюванням шукав друга у своєму читачі? Жагуче жадав участі й розуміння в житті, поет одержав всенародну любов посмертно.