virsh pushkina znovu ya vidvidav pushkin a z - Шкільний Всесвіт

Вірш «Знову я відвідав…» написано Пушкіним у Михайлівського 26 вересня 1835р., трохи більше чим за рік до смерті. У цей час він після тривалої відсутності знову приїхав туди, де провів «вигнанцем два роки непомітних», відвідав місця, що стали для нього рідними. Як і «Пам’ятник», — це підсумковий вірш. У ньому поет міркує про сенс життя, про свою долю й у той же час говорить про майбутнє, встановлюючи зв’язок поколінь і часів

У вірші даний точний пейзаж Михайлівського, показані улюблені поетом місця:

От пагорб лісистий, над яким часто

Я сиживал нерухомий — і дивився

На озеро, воспоминая зі смутком

Інші береги, інші хвилі…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

По брегам пологим

Розсіяні села — там за ними

Скривив млин, насилу крила

Перевертаючи при вітрі…

Серед цих думок про минуле Пушкіна хвилює спогад про вже померлу няньку, людину, особливо дорогому й близькому йому:

От опальний будиночок,

Де жив я з бідної нянею моєї

Уже бабусі немає — вуж за стеною

Не чую я кроків її важких,

Ні кропіткого неї дозору

Але перебування в Михайлівськім не тільки відродило спогаду про минуле. Воно з’явилося поштовхом для переоцінки всього життя. Минуле встає перед поетом як ознака зміни, як свідчення про «загальний закон» розвитку життя. Саме цей философический зміст закладений у вірші:

…Знову я відвідав

Той куточок землі, де я провів

Вигнанцем два роки непомітних

Уж десять років пішло з тих пор — і багато

Перемінилося в житті для мене,

И самому, покірний загальному закону,

Перемінився я…

Центральне місце у вірші займає опис улюблених поетом трьох сосон, навколо яких розкинулася молода поросль

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Коштують — одна віддалік, дві інші

Друг до дружку близько…

По тій дорозі

Тепер поїхав я й перед собою

Побачив їх знову. Вони всі ті ж,

Усе той же їхній знайомий юшку шерех —

Але біля корінь їх застарілих

(Де ніколи все було порожньо, голо)

Тепер младая гай розрісся,

Зелена родина; кущі тісняться

Під покровом їх, як діти. А вдалині

Коштує один похмурий їхній товариш,

Як старий холостяк…

В основі цієї картини — образ «зеленої родини». Звідси й кущі, які тісняться «як діти», і старе самотнє дерево — «похмурий», «старий холостяк». Весь вірш як би підготовляє основний образ молодого зеленіючого гайка, що персоніфікує вічний рух життя. Ця картина й викликає в Пушкіна думки, повні глибокого філософського значення. «Младая гай» робиться символом майбутніх поколінь, «плем’я младого, незнайомого», до якого поет обертає своє слово в надії, що й він не буде забутий нащадками:

Здраствуй, плем’я

Младое, незнайоме! не я

Побачу твій могутній пізній вік,

Коли переростеш моїх знакомцев

И стару главу їх заслониш

Від очей перехожого. Але нехай мій онук

Почує ваш приветный шум, коли,

Із приятельської бесіди вертаючись,

Веселих і приємних думок повний,

Пройде він повз вас у мороці ночі

И про мене згадає

Пушкін бачив безсмертя у вічному розвитку життя, що незмінно міняється й прекрасної в кожному своєму прояві. У цьому висновку розкривається ідея вірша. Це ідея зв’язку часів і поколінь, що течуть, що змінюються й все — таки зберігають свою єдність, виражена Пушкіним в образі незмінно, що обновляється лісу. Образ часу, настільки важливий для загальної філософської концепції Пушкіна, що створювалася в його віршах протягом всього його життя, тут одержує найбільш повне й закінчене вираження

Вірш композиційно завершений, хоча має улюблену Пушкіним форму ліричного фрагмента. Воно ділиться на 3 частині: вступному, присвяченому приїзду в Михайловское й спогадам, з ним зв’язаним; центральну, і сам велику, у якій описується пагорб і гай, і заключне, утримуюче звертання до майбутніх поколінь, висновок із усього вірша

Композиційної ясності вірша відповідає і його словесне оформлення. Вірш написаний із граничною простотою й точністю. Уже сама відмова від рими, звертання до білого вірша, означав прагнення Пушкіна до ясності й простоти. Пушкіна пише «Знову я відвідав…» безрифменным п’ятистопним ямбом, яким написані й «Борис Годунов», «Будиночок у Коломне», «Маленькі трагедії».

Уже сама відсутність рими переносить центр ваги на значеннєву й інтонаційну роль ритму, на виразність кожного слова. У цьому вірші досягнуті гранична простота й природність вираження. Конкретність і індивідуалізація зображення в описі пейзажу й особистих переживань поета сполучаються тут з вираженням основної ідеї, що визначає побудову художнього образа. Епітети у вірші дуже конкретний: «опальний будиночок», «убогий невід», «зелена родина». У кожному із цих епітетів як би сконцентрована основна якість предметів, про які йде мова

Так у цих знаменитих віршах, повних глибокої поезії, незважаючи на відсутність рими, простоту й неприкрашеність язика, створюється дивний по глибині й силі художнього узагальнення образ, що виражає найважливішу для поета думка про «вічний закон» розвитку й руху, якому підкоряється людина й природа, про зв’язок поколінь і пам’яті як найважливішої категорії людського життя. Це вірш, поряд з «Пам’ятником», стало своєрідним заповітом Пушкіна, монологом, зверненим до майбутнім поколінням