virsh maye dva smislovix centri ya poet toj xto vimovlyaye - Шкільний Всесвіт

Вірш має два смислових центри: «я» (поет, той, хто вимовляє весь схвильований монолог) і «покоління». Спочатку «я» протипоставлене поколінню, поет дивиться на нього ззовні, із гнівом і сумом, судить його як сторонній. «Така позиція дозволяє зробити суд цей різким і ставлення поета до цього покоління сатиричним. Але одночасно покоління охарактеризоване як «наше». Отже, «я» входить в «ми» як частина! І Поет є частиною того покоління, яке він сам же так різко засуджує. Він…

Вершить суд над самим собою». Всі вади покоління властиві й авторові, і це робить його викриття особливо гірким. Образ покоління набуває трагічного характеру. Однак ліричне «я» не повністю розчинилося в інертному «ми», у ньому проглядається непокора, непримиренність, небайдужість, душевна мука. Виступаючи одночасно суддею й підсудним, «я» усвідомлює марність особистих зусиль, у ньому контрастно сполучаються протест, порив до боротьби й приреченість, почуття особистої винятковості й переживання її втрати. Виникає конфлікт не тільки між «я» і поколінням, але й усередині самого «я». У фіналі вірша на перший план висувається третя колізія —! між нинішнім поколінням (яке стане вже поколінням батьків) і нащадками, що виносять йому свій вирок.

Почавши з елегійної інтонації, із сумного роздуму про долю покоління, автор переходить до похмурого трагічного узагальнення, висока романтична нота поступається місцем скорботній та гіркій іронії.

Основне емоційно-значеннєве навантаження в першій частині несуть слова зі словника елегійного романтизму: сумно, постаріти, млоїть, в’янемо. Інший стилістичний шар становить лексика філософсько-етичного змісту: пізнання, сумніви, бездіяльності, добру, злу, що надає елегійному зачину ознак філософського міркування. Третій шар — суспільно-політична лексика й слова ораторського стилю: боротьби, владою, раби, ганебно, мерзенні, що продовжують традицію декабристського романтизму.

У другій частині ораторський стиль витісняється елегійним. Однак «поетизми» постійно знижуються «прозаїзмами»: мрії поезії, створення мистецтва, захватом солодким — не зворушать; почуття — залишок; в труні — глумливо. Ореол високої романтики зникає, скорботний реквієм переходить у сміх покоління над самим собою.

В останній частині знову з’являються слова ораторського стилю (суддя, громадянин, образить, презирливим). Елегійність зникає, зате вводиться побутовий, повсякденний план («Насмешкой горькою обманутого сына над промотавшимся отцом»). Романтична ідеалізація зникає. Чим більше розвінчується покоління, тим прозаїчніший стиль, не позбавлений, однак, ораторської наснаги. У характеристиці покоління все голосніше звучать ноти засудження, почуття гіркоти й глузування, іронія й навіть сарказм. Емоційний рух досягає найвищої точки в заключній строфі, там, де зривається романтична маска й з’являється гола й невигадлива правда.

«Поєднання в «Думі» різних стилістичних шарів лексики, зміна інтонацій змушують говорити про жанрову своєрідність вірша. Перед нами постала не традиційна елегія, для якої характерні єдність стилю й інтонації, не філософська елегія, не цивільна ода, а ліричний жанр, що сполучає ознаки різних жанрів романтичної лірики й тим самим руйнує непорушну жанрову цілісність. Зміст поезії не вписується в межі певного жанру. Громадянська тема у вірші стає глибоко особистою, Інтимною темою, залежною не від того або іншого ліричного стану поета,— вона виростає з його бачення світу. Це й надає віршу цілісності й завершенності».