virsh feta yakij smutok kinec alei fet a a - Шкільний Всесвіт

Вірш «Який смуток! Кінець алеї…» пронизано елегійним смутком — почуттям, чітко заявленому ліричним героєм уже в першому рядку. «Кінець алеї» символізує цілий комплекс його складних переживань і відчуттів: це й традиційний зимовий смуток, і натяк на особисту духовну кризу, життєвий тупик, і страх невідомості, і жаль про втрачені ілюзії

У другому чотиривірші ми спостерігаємо розвиток і посилення цього стану шляхом зображення типових штрихів сумовитого зимового пейзажу — типовий фетовский прийом передачі почуттів за допомогою конкретних деталей. Так, перед нами виникає картина, що відбиває все ту ж втрату перспективи («На піднебінні ні клаптика лазурі…»), щиросердечну спустошеність («У степу все гладко, все бело…»), неясні безрадісні передчуття («Один лише ворон проти бури // Крылами махає важко» — уособлення лиха, дурної ознаки). Особливо відзначимо, що гнітючий стан ваги, туги здобуває тут всеосяжний характер — і на «піднебінні» (вертикаль), і в «степу» (горизонталь).

У наступній частині вірша цей схований синтаксичний паралелізм (стан природи — переживання людини) стає явним («И на душі не розвиднюється, // У ній той же холод, що навкруги…») і підсилюється мотивами сну й смерті («Ліниво дума засипає // Над умираючою працею»).

Однак четвертий чотиривірш по настрої, інтонації контрастує з попередніми — у ньому з’являється мотив надії на відродження душі, повернення до джерел натхнення («Знову душа помолодіє, // Знову рідний побачить край»). Традиційно це зв’язується з романтичним образом «квітучої весни» — часом пробудження й відновлення природи

Контраст переживань ліричного героя передається також на рівні синтаксису — шляхом анафоричних повторів («знову») у першому й четвертому чотиривіршах. Оборотний увага й на те, що ці переживання змістовно протипоставлені у свідомості самого героя як антитеза «розум — душу», «думка — почуття»: «Ліниво дума засипає…» / «А все надія в серце жевріє…». Виходить, що шлях до відродження лежить саме в площині душі, у якій, незважаючи на «холод», все — таки «жевріє» вогник надії

Нарешті, у заключній частині вірша створюється ідеальний романтичний образ «рідного краю» душі, «де бури пролітають мимо, де дума жагуча чиста». При цьому особливо підкреслюється, що край цей «зримо» лише «присвяченим» — тобто що має внебытовое мировидение, поетично тонке й, одночасно, філософськи глибоке сприйняття життя

На прикладі цього вірша ми переконуємося також, що поетичний мир Фета при гаданій романтичній традиційності складний і неоднозначний. Наприклад, образ «срібних змій» викликав розбіжності тлумачень Н. Асєєва, що розуміло його як, що ізвиваються стрічки, сухого снігового пилу, піднятою поземкою, і В. Брюсова, якому вони здавалися садовими доріжками, протоптаними в глибокому снігу

Даний вірш цікаво ще й тим, що має іншу авторську редакцію, що володіє самостійним художнім значенням. Вірш перероблений, можливо, після критики И. С. Тургенєва, що відкинув всі, крім перших шести рядків

Зрівняємо два поетичних варіанти

Перший чотиривірш перетерплює зміна тільки в початковому рядку: «Ти тут сумуєш… Кінець алеї…». Включення займенника «ти» повідомляє весь вірш особливу довірчу інтонацію, указуючи на безпосередню спрямованість до читача, як би ототожнюючи його почуття з переживаннями ліричного героя

Далі залишаються без змін тільки друге (пейзажно^ — панорамне) і останнє (узагальнено^ — підсумкове) чотиривірша. Інші дві частини взагалі зникають — замість них виникає розгорнута пятичастная структура, заснована на прийомі контрасту, використанні антитези:

А там у столицях — метушаться, —

Юрба пройшла, юрба валить,

И коні фиркають і мчаться,

Шпурляючи сніг з — під копит

Там ночі північної й хуртовинної

Щасливцям злість не страшна. —

Хор завмер. — Над дібровою південної

Сходить південний місяць

И переповнений святинею,

У колі жерців і чистих дівши,

Перед цнотливою богинею

Звучить молитовний наспів

А тут? — Але блиск одноманітний

Колишні дратує сни, —

Я бачу в ньому килим алмазний

До нас підступаючої весни

Надією боязкої серце б’ється:

Бути може, знову, хоч невзначай,

Мені як вигнанцеві прийде

Побачити заборонений рай

Як бачимо, образ великого міста, шум суєтної юрби протиставляються, з одного боку, зимовому спокою природи («у степу все гладко…»; «блиск одноманітний»); з іншого боку, — «молитовному наспіву», що звучить у душі ліричного героя, його внутрішньому миру мрій, у якому «цвіте весна й краса». Адже саме в «блиску одноманітному» фетовскому героєві бачиться «килим алмазний» весни

У новому варіанті з’являється також романтичний мотив вигнання («Мені як вигнанцеві прийде // Побачити заборонений рай»). Тому образ «рідного краю» з’являється тут уже як «заборонений рай» — зовсім нереально віддалене, недосяжний ідеальний стан душі. І це царство краси стає ще більш коштовним і бажаним. Не випадково в першому варіанті «надія в серце жевріє», у другому ж — «надією боязкою серце б’ється».

Отже, перед нами ліричний добуток, у якому міркування й відчуття ліричного героя Фета з’являються в складній системі паралелей і протиставлень, що надає їм особливу поетичну яскравість, видимість, об’ємність