Великий прозаїк Бунін писав вірші все своє життя, хоча й написала колись: «Поезія темна, у словах невимовна». Йому саме вдавалося виразити в словах найменші відтінки людських почуттів, всю свою величезну любов до природи, всьому живому, любов до Бога й людини

Поезія Буніна несе в собі ті ж риси, що й проза: ясність і точність образів, опуклість описів, особливо описів природи, напружене почуття життя, дивну мелодійність. Уже в ранніх віршах Буніна відчувається мудре розуміння людини, його відношення до миру, він хоче зрозуміти вічне, розгадати загадку життя. І у віршах пізнього періоду він теж зосереджений на складних питаннях буття

До таких віршів ставиться вірш «Ніч», написане в 1952 році в еміграції. Вірш дуже лаконічне й читається на одному подиху:

Крижана ніч, мистраль.

(Він ще не стих).

Бачу у вікна блиск і далечінь

Гір, пагорбів нагих. Золоте недвижне світло

До постелі ліг

Нікого в підмісячної ні,

Тільки я так Бог

Знає тільки Він мою

Мертвий сум,

Те, що я від усіх тану…

Холод, блиск, мистраль.

Створюється дуже похмуре, трагічне враження від цього вірша: ліричний герой страждає, і це страждання ніхто не може розділити з ним, він дуже самотній. Герой звертається до Бога, тому що тільки Бог знає всі таємниці людської душі. Починається вірш пейзажем, що викликає в читача сумний настрій:

Крижана ніч, мистраль.

Може бути, Буніну вдається це зробити за допомогою епітета «крижана», а може бути, слово «мистраль» створює такий ефект, тому що мистраль — сильний і холодний північний вітер. Невипадково це слово повторюється у вірші два рази: на початку й кінці. Автор використовує прийом эпифоры — повторення слів наприкінці рядка. Трагічний ефект підкреслюється епітетом «нагих» — створюється враження порожнечі, простору, гори й пагорби видні здалеку, немає ні дерев, ні кущів, все блискає у світлі місяця

Тільки після цього виникає образ ліричного героя, що страждає від самітності:

Золотий недвижне світло

До постелі ліг

Нікого в підмісячної ні,

Тільки я так Бог

Єдиний епітет у цьому вірші, що викликає радісне сприйняття, — «золотий». «Золоте недвижне світло», імовірно, пов’язаний з образом Бога, що один знає все, що на серце в людини. Кінцівка вірша звучить трагично:

Знає тільки Він мою

Мертвий сум,

Те, що я від усіх тану…

Холод, блиск, мистраль.

«Мертвий сум» — такий образ породжений автором, і він показує щиросердечний стан героя. «Те, що я від усіх тану», можливо, це туга за давно втраченою батьківщиною, до якої сам Бунін прагнув всією душею всі роки еміграції. Але немає надії для героя, він один зі своїми похмурими думками, перед ним тільки цей трагичный пейзаж і віра в Бога. Бунін розуміє, як трагична доля людини в цьому світі, у цьому Всесвіті

Все життя Бунін писало про людське щастя, про прагнення людини до нього, але самим більшим щастям для нього була любов до батьківщини. Втратившись батьківщини, він втратив саме головне, тому останні вірші Буніна так трагичны, тому так гірко й боляче стає читачам, що розділяють його почуття