virsh axmatovoi pisnya ostannoi zustrichi axmatova a a - Шкільний Всесвіт

Поезія А. А. Ахматовій — поезія жіночої душі. У її добутках є багато особистого, чисто жіночого, того, що Ганна Андріївна пережила сама, чим вона й дорога читачеві

Любовна лірика поетеси відрізняється найглибшим психологізмом. Їй, як нікому, удалося розкрити самі заповітні глибини жіночого внутрішнього миру, переживань, станів і настроїв. Майже завжди її вірша про любов — це розповідь про останню зустріч або про прощальне пояснення. Недарма візитною карткою ранньої поетичної творчості А. А. Ахматовій стала «Пісня останньої зустрічі», перейнята від початку до кінця драматизмом, гіркої тугою

Тут, як і в інших її віршах, не опис почуття, а їхнє вираження, виникнення картини, що передає щиросердечний стан героїні. Тільки в напівзабутті можливі такі виразні «помилки»:

Я на праву руку надягла

Рукавичку з лівої руки

Через біль, що оселився в серце, звичні й знайомі предмети змінюються, здобувають новий зміст

Мовець деталь — це ємний і лаконічний художній прийом, використовуваний А. А. Ахматовій для досягнення приголомшливої психологічної переконливості. Западаючи на згадку, деталі стають «знаками» особистої драми, що розігралася перед читачами. Такі «знаки» поетеса знаходить у несподіваному для традиційної поезії повсякденному світі. Неправильно надягнута рукавичка, кількість щаблів, «темний будинок», свічі — все це створює сумну картину любові, що йде

Особлива роль у цьому вірші належить протиставленням. Вага щиросердечного болю («…безпомічно груди холоділи…») не міняє легкості ходи героїні («…кроки мої були легкі…»). Трагізм ситуації збільшується замальовкою надягнутої на праву руку рукавички «з лівої руки», а також невідповідністю знання й відчуття:

Здалося, що багато щаблів,

А я знала, їх тільки три!

И навіть протиставлення «темного будинку» і вогню свіч лише підкреслює настрій героїв, адже вогонь «байдужо^ — жовтий», не здатний не освітити, не зігріти. Цей точний епітет подвійно переконливий: байдужість говорить про остиглі почуття, а жовтий цвіт — визнаний символ розлуки. Так золотий цвіт осіни в А. А. Ахматовій стає фатальним цвітом «останньої зустрічі».

Поетеса не випадково вибирає осінь, «чудове природи увяданье», як писав обожнений нею А. С. Пушкін. Розлука ототожнюється в Ганни Андріївни з осінню, хоча тихе умиротворення природи, передане за допомогою метафори («…кленів шепіт…»), зовсім не відповідає «пожежі в серце» героїні. Осінь прекрасна, але сумна, як розлука

Протиставлення передають особливості конфлікту героїні із самої собою, розуму з почуттям, слова із учинком, роблять картину більше реальної

Враження дійсності драми, що відбувається, підсилює поява діалогу, більше характерного для прозаїчного добутку. Діалог у лірику А. А. Ахматовій не стільки форма, скільки зміст, перша ознака конфликтности, драматизму ситуації. І все — таки разом з діалогом з’являється надія на возз’єднання, на те, що ця страшна розлука не відбудеться, «мінлива, зла доля» обійде героїв, адже почуття ще не охолонули. Обіг «милий», використання окличних речень говорять про емоційне розжарення. Це майже лемент, надрив

Надія валить в останній строфі. Особливого значення тут набувають епітети: «темний», «байдужо^ — жовтим» і, нарешті, «останньої»:

Це пісня останньої зустрічі…

Останньої… Це слово відразу унеможливлює примирення героїв. Минуле й несправджені мрії залишаються в «темному будинку», де равнодушно горять свічі, не зігріваючи теплом свого вогню

Разюче вірогідно передана драма жіночої душі, гранична напруженість вірша, ємність словесного вираження любовних переживань робить цей вірш щирим шедевром лірики А. А. Ахматовій