vertayuchis do pushkina pushkin oleksandr - Шкільний Всесвіт

Уявимо собі таку картину. Голодних людей запрошують у банкетний зал. Столи заставлені стравами — від простих, здоровий і ситних до витончений, вишуканий, пестливий погляд, У далекому кінці залу — стіл, на якому недбало звалені напівоброблені продукти, недоїдки, гнилизна, сухі кірки

И от юрба кидається повз смачну й корисну їжу — до помий і жадібно на них накидається. Неапетитно й неможливо? Але адже так поводимося ми, що одержали в подарунок обов’язкову грамотність, допущені до бенкету літератури. Ми несемося мимо, жадібно спрямовуючись до недоїдків словесності — бульварному роману й дешевому бойовикові. І не нудить! Кілька років вивчаємо ми Пушкіна. Запам’ятовуємо на все життя: Пушкін — геній. Як люди, що причиняються віруючими, кланяємося іконі й поспішаємо далі. І не думаємо, що своїми руками ампутуємо в себе шматок душі, свідомості, тому що незаповнена душа відмирає

Пушкін дійсно «наше всі». Коли починаєш не «проходити», а читати Пушкіна, випробовуєш легкий жах: чому він знав всі, думав про всім? Довідаєшся про неймовірний учинок людини, що залишив благополучне життя заради декількох мінут граничної напруги щиросердечних і фізичних сил, заради смертельної небезпеки. Це Вальсингам! «Є захват у бої й безодні похмурої на краю… Всі, усе, що загибеллю загрожує, для серця смертного таїть нез’ясовані наслажденья — бессмертья, може бути, зарік!»

Дивуєшся: інтелектуал, розумник, тонка, страждаюча людина жениться на простушке зі словниковим запасом слів эдак у двісті… Чому? А чому трагічний Алеко прийшов до циганів і полюбив Земфіру? «Веселощів дитячого повна, як часто милим лепетанням иль упоительным лобзаньем його замисленість вона в мінуту розігнати вміла…» Тобто рятувала від себе, від внутрішніх роздирань, нерозв’язаних завдань і питань без відповіді

Читаєш прекрасні рядки Пастернаку про осінь:

Як па виставці картин —

Зали, зали, зали, зали

В’язів, ясенів, осик

У позолоті небувалої…