velika vitchiznyana vijna v povisti bondareva bataljoni prosyat vognyu bondarev yurij - Шкільний Всесвіт

Лев Толстої сказав у свій час: «Я думаю, що найважливіше й корисне, що може написати людина, це те, щоб розповісти людям правдиво пережите, передуманное, перечувствованное їм». Військове покоління, до якого належить письменник Юрій Бондарев, сформувало ціле «літературне» покоління, представники якого перенесли на сторінки своїх добутків переконливу правдивість, пронизливу вірогідність кожного епізоду, кожної деталі, кожного образа, учинку, мотиву. У цих книгах була сувора й героїчна солдатська правда. Бондарев — яскравий представник письменників «другої післявоєнної хвилі», поряд з Быковым, Астафьевым, Баклановым. У їх лірико — психологічних військових повістях поставлені раніше питання подвигу й героїзму, як правило, знімаються; на зміну їм приходить проблема «людин і війна» у її різних художніх втіленнях. Зіткненню боргу, совісті, елементарної людської чесності з користю, кар’єризмом, властолюбством присвячені добутки Бондарева «Батальйони просять вогню», «Юність командирів», «Гарячий сніг», «Беріг».

Художньому дослідженню моральності на грані життя й смерті присвятив Бондарев свою повість «Батальйони просять вогню». Починається вона зі звичайного фронтового епізоду — бомбування станції. Нерозпорядливість коменданта станції й начальника тилу дивізії, що не забезпечила своє тимчасове розвантаження прибулих ешелонів з боєприпасами й танками, а потім і розосередження вагонів, що зайнялися, стають причиною героїчної й трагічної загибелі двох батальйонів. Там, де метою мільйонів стає знищення собі подібних, де багато хто здобувають ні із чим не порівнянні владу й право посилати людини на смерть, де людська життя може обірватися в будь — яку секунду, ціна життя аж ніяк не падає. Як розпорядиться людина своїм життям і життям інших людей в умовах, коли щохвилинна ймовірність її втрати надзвичайно висока? От ті моральні проблеми, до яких звертається Бондарев.

Полковник Иверзев — вольовий, наполегливий, рішучий і хоробрий офіцер. Але, видимо, тягар влади, особливо значимої під час війни, коли вона поширюється не тільки на долі людей, але й на саме їхнє життя, виявляється занадто важким для нього. Він починає нехтувати людей, помыкать ними, у його душі з’являється черствість навіть стосовно найближчих людей: він здатний, наприклад, незважаючи на прохання дружини, перервати їх і без того коротку зустріч тільки тому, що в нього зіпсувався настрій. Разом з тим смак, що прокинувся, до влади розвиває в ньому кар’єристичні похилості. Саме кар’єризм, прагнення виглядати перед начальством якнайкраще, не «створювати додаткових проблем» і заважає йому доповісти командирові про недостачу боєприпасів, про втрату зв’язку з батальйоном, про їхнє розпачливе положення. Иверзев не робить спроби врятувати залишки батальйону. Основний герой повести, командир батареї капітан Єрмаков, говорить командирові стрілецького полку полковникові Гуляєву, враженому загибеллю своїх бійців: «Є такі, які сподіваються: Росія величезна, людей багато. Що там, чи важливо, загинула сотня, інша людей!». А начальник штабу батальйону Бульбанюка старший лейтенант Орлів, що загинув в останньому бої батальйону, у розмові з Єрмаковим до початку бою виразив цю думку ще різкіше, ще непримиримее: «Є на війні, Єрмаков, одна річ, що не прощаю: на чужій крові, на святому, брат, містечко робити!». Полковник Иверзев — фігура абсолютно реалістична. Живу честь і небезпека негативних рис цього образа буде неодноразово художньо доведена Бондаревым і в інших його добутках на прикладі інших персонажів. Але рівною мірою типово й те співвідношення між позицією Иверзева й позицією інших офіцерів, що відбито в повісті «Що мені приціли, синок!» — з гіркотою й хвилюванням викликує полковник Гуляєв, перериваючи старшого лейтенанта Кондратьева, що доповів, що батарея билася до останнього, всі знаряддя розбиті, але приціли зняті й урятовані, — «…що мені приціли, дорогою ти мій хлопець… Знаряддя будуть, а от люди…». А командир одного із загиблих батальйонів, майор Бульбанюк, без артилерійського вогню в атаку не йшов, окоп не вважав укриттям, закопував роти на повний профіль у землю, мацав бруствери, присідаючи, підозріло повертав голову й так і сяк, подовгу уточнював орієнтири: було в цьому щось сугубо селянське, добротне, начебто в поле до сівби готувалася, а не до бою. Артилеристів він любив якоюсь постійною, особливою ніжною любов’ю, як це часто буває у великодосвідчених, що давно воювали піхотних офіцерів; і ця «селянська», «хазяйська» обґрунтованість, з якої комбат готувався до бою, і його любов до артилерії, що врятувала своїм вогнем, як він неодноразово переконувався в боях, чимало «піхотних життів», пояснюються його постійною турботою про довірені йому людях. Він наділений правом в ім’я вищої необхідності посилати їх на смерть. Але це право герой розглядає, насамперед, як величезну свою відповідальність перед Батьківщиною, перед людьми за їхні життя. Смертельно поранений, він із глибокою скорботою говорить Єрмакову: «Мені, може, і вмерти доля. А от люди… людей не вберіг. Перший раз за всю війну не вберіг».

Бережіть людей! Це звучить і в думках, і в словах командирів. Про це думає в останні мінути свого життя майор Бульбанюк, цього наполегливо вимагають і командир полку, і полковник Гуляєв, і замполіт дивізії полковник Алексєєв, напутствующий перед боєм капітана Єрмакова. І тому поводження полковника Иверзева, що не зробило ні військового злочину, ні навіть порушення уставу, в очах людей, причетних до трагічної долі двох батальйонів, виглядає кричущим порушенням моральних норм людини, офіцера. Тому капітан Єрмаков, повернувшись буквально з того світла, ризикуючи потрапити під суд військового трибуналу, гнівно кидає в особу Иверзева: «А ми там… під Ново — Михайловкой думали не про поповнення й доповідні… Про дивізію, про вас думали, товариш полковник. А ви сухар, і я не можу вважати вас людиною й офіцером!».

Моральний максималізм властивий характеру Єрмакова, але Бондарев, співчуваючи Єрмакову, захоплюючись і навіть любуючись своїм героєм, дивиться на мир аж ніяк не тільки його очами. Він бачить в Иверзеве більше, ніж бачить Єрмаков. Розпач, хоробрість, виявлена Иверзевым при штурмі Дніпра, коли командир дивізії особисто повів залеглих було бійців прямо на кулеметний вогонь, має складне походження. Тут позначається й колишня нещадність до життя підлеглих, тут і неблагородний мотив, характерний для колишнього Иверзева: «Тільки успіх, тільки успіх! Неуспіх — і дивізії не простять нічого!». Але, разом з тим, тут — нехай не цілком усвідомлене — прагнення позбутися від болісного відчуття своєї неправоти, своєї провини, змити її власною кров’ю. Звідси й цей стан щиросердечного полегшення, що Иверзев випробовує після поранення і яке виявляється сильніше фізичного болю. Про глибокий внутрішній конфлікт, що відбувається в душі цього героя, свідчить і його рішення представити до нагороди капітана Єрмакова, якого він тільки напередодні заарештував за образу й збирався віддати під трибунал. Втім, подальша доля Иверзева — аж ніяк не головне для читачів у цій повісті

Головне, безперечно, — це образ капітана Єрмакова, першого з тих бондаревских хлопчиків — офіцерів, які займуть таке важливе місце в нашій Літературі. Ці хлопчиськи виявили не тільки дивну хоробрість, але й небачені стійкість і витримку. Крім того, вони сміло прийняли на свої плечі неймовірну вагу відповідальності за життя десятків і сотень підлеглих їм людей, більшість їх яким годилися їм у батьки. І, не маючи солідного вишколу, не володіючи, по суті, ніяким життєвим досвідом, вони зуміли стати не тільки прекрасними командирами, але й зробилися для своїх солдатів зразками ідейної зрілості й моральної висоти. Бондаревские молоді офіцери, як правило, легко й швидко засвоюючи сувору науку війни, стають великодосвідченими воїнами, які не уникають ризику й звичні до азарту бою. Ці якості у високому ступені властиві і Єрмакову. Втім, військовий професіоналізм проявляється в Єрмакова не тільки у звичці до смертного ризику й «тяжкій, грубої, азартній роботі», що, по суті, є подвигом. Цей професіоналізм протягає у всій типово офіцерській манері Єрмакова, різкуватої лаконічності його команд і реплік у розмові з підлеглими, у його вмінні миттєво орієнтуватися в обстановці, у його проникливості, знанні характерів і звичок підлеглих, строгої справедливості стосовно них. Навіть сама жорстока, сама кривава війна, хоча й істотно міняє життя людей, все — таки не може неї зупинити. І в окопах люди дружать, сваряться, пишуть вірші й закохуються. Побут війни, поводження людей у землянках, окопах, бліндажах у мінути затишку, у перервах між боями можуть сказати про їхній вигляд, про особу армії й народу порию не менше, ніж картина їхнього поводження в бої. В описі любові на фронті Бондарев сказав у повісті нове слово. Не просто природна навіть у нелюдських умовах тяга людей друг до друга й тим більше не легковажні, випадкові, засновані не на сильному почутті, а продиктовані нехитрими, придуманими безвладними паскудниками формулою «війна все спише» зв’язку цікавлять письменника. Він прагне показати незмірно більше важливий і таємний процес визрівання такого почуття, висота якого порівнянна зі значущістю подій, що відбуваються, із трагізмом повсякденного буття на грані життя й смерті. Саме так самозабутньо й самоотреченно любить Шурочка Бориса Єрмакова, такої ж любові чекає вона й від нього. І через потрясіння, викликане загибеллю двох батальйонів, переоцінивши багато моральних цінностей, Єрмаков приходить до такого ж почуття

Сила повести «Батальйони просять вогню» складається насамперед у тім, що в ній з підкорюючою художньою переконливістю й життєвою вірогідністю відбиті вирішальні для призначення людини на землі почуття й учинки, підготовлені всієї його попереднім життям