23 - Шкільний Всесвіт

Дієцезія Моя Нині Подібна До Саду, Очищеного Від Великого каміння Та Сміття, Порослого Молодими Пагінцями, Які, Щоб справа Зростала, Потребують Міцної Руки Та Постійної Опіки. А Моя Рука Вже Ослабла. Сам Я Собі Не Радий, Так, Що Часто Ва­жливих Справ Узагалі Не Підіймаю Та Минаю, Бо Не Можу: Поді­бний Я До Подорожнього, Який Зібравши Останні Сили, Ледве Пе­ресуває Ноги, Не Думаючи Ні Про Що Інше, Як Тільки Про Те, Щоб якнайшвидше Дістатися Кінця Подорожі. Цей Стан Душі Моєї І тіла Є Тим Важчий, Що З Натури Я Маю Відразу До Управління. Чесно Кажучи, Я Помилився, Приймаючи Дієцезію. Але Я Зробив

103

Це Через Прив‘язаність До Неї, А Бачачи Її У Поганому Стані, Я постановив Собі Навести Певний Порядок. Що Міг Зробив. Біль­ше Не Можу! Розпочату Справу Нехай Далі Провадять І Роблять більше Ті, Котрі Можуть» [1, с. 21—25].

15 січня 1911 р. єпископ Кароль Недзялковський склав управління дієцезією на руки єпископа-суфрагана Лонгіна Жарновецького. У перші дні березня він зліг. Лікарі констату­вали рак шлунку. В ніч на свято Благовіщення Пресвятої Бого­родиці, 25 березня 1911 р. єпископ Недзялковський відійшов до Бога [1, с. 25]. Похований він був у Житомирі на парафіяль­ному цвинтарі [1, с. 46].

На жаль, сподівання Кароля Недзялковського щодо швидкої появи нових єпископів виявилися нездійсненними. Процес об­рання ординарія бурхливо розвинувся і застиг на злеті. Луцько-Житомирська дієцезія зазнала безпрецедентного випадку: вона не мала ординарія протягом п’яти років. Безумовно, цьому зава­дила Перша світова війна, проте також внутрішньодієцезіальні чвари. Так, 7—9 липня 1911 р. у Житомирі відбувся з’їзд ксьон­дзів Луцько-Житомирської та Кам’янецької дієцезій, на якому обговорювалося питання про причетність єпископа-суфрагана Л. Жарновецького до репресій, що їх відчули на собі представники духовенства з боку держави. Обшуки та інші репресії, які чини­лися поліцейськими органами щодо католицьких священиків, на думку деяких із них, були причиною того, що єпископ Жар-новецький надто позитивно ставився і ледь не допомагав владі у боротьбі з власними підлеглими [7]. Так чи інакше, Жарновець-кому не судилося стати ординарієм Луцьким та Житомирським. Ним став Ігнатій Дубовський – останній в історії, хто носив цей титул. Це сталося 16 жовтня 1916 р. [3, с.196].

Шлях Кароля Антонія Недзялковського, останнього єпис­копа Луцького та Житомирського, невтомимого працівника, палкого захисника віри та скромного пастиря, був непомітний. Але багато чим завдячує йому і нинішнє покоління католиків. А сам єпископ був насправді натурою яскравою та невтомною. Його пошук істини не переривався ніколи, і відбився свого часу в одному з його юнацьких віршів:

«Багатьма Благами Обдаровуєш Мене, Боже, Душі Благодаті Посилаєш Із Неба, Втім Вистачити Мені Цього Не Може І Завжди Чогось Нового Треба…» [1, с. 28]

104

1. ВиЬоиззкі І. — X. Кагоі-Апіопі Шесігіаїкошзкі: шзротпіепіе роБтіегіпе. — Кііуш. — 1916.