u chomu tragediya pechorina lermontov - Шкільний Всесвіт

Особистість Печорина неоднозначна й може сприйматися з різних точок зору. Але в кожному разі не можна заперечувати трагічність даного образа. Печорин — людина, що роздирається протиріччями, що віддається постійному самоаналізу, не зрозумілий навколишніми й не розуміючий їх. Лермонтов ластів дуже докладний опис зовнішності Печорина, що дозволяє глибше розкрити його характер. Навіть такі, здавалося б, незначні риси, як темні брови й вуси при світлих волоссях, говорять про неординарність, суперечливість і в той же час — аристократичності. Ока в Печорина ніколи не сміються й блищать холодним сталевим блиском

Зовнішність головного героя описується тільки в другому розділі й доповнює те, що ми вже знаємо про нього. Перший розділ присвячений історії скороминущого захоплення Печорина й трагічної загибелі молодої жінки, викраденої ім. Усе закопчується сумно, але треба визнати, що Печорин не прагнув до цьому й не знав, що так буде. Він щиро хотів зробити Бэлу щасливої. Однак його осягло чергове розчарування. Він просто не може випробовувати тривалих почуттів. На зміну їм приходить нудьга — його споконвічний ворог. Що б не робив Печорин — це робиться від бажання чимсь зайняти себе. Але вже ніщо не приносить задоволення

Читач починає розуміти, що за людина перед ним. Печорину нудно жити, він постійно шукає гостроти відчуттів, не знаходить і страждає від цього. Він готовий ризикнути всім заради виконання власної примхи. При цьому він скидаючись губить усіх, хто зустрічається йому на шляху. Роздвоєність особистості Печорина в тім, що спочатку він обуреваем самими благими намірами й починаннями, але, зрештою, разочаровывается й відвертається від людей. Так трапилося з Бэлой, що він захопився, викрав, а потім став тяготитися нею. З Максимом Максимычем, з яким він підтримував теплі відносини, поки це було потрібно, а потім холодно відвернувся від старого друга. З Мері, що він змусив закохатися в себе із чистого егоїзму. Із Грушницким, молодим і захопленим, котрого він убив так, начебто зробив щось повсякденне

Погано те, що Печорин прекрасно розуміє, як змушує страждати навколишніх. Він холодно, розважливо аналізує своє поводження. Навіщо він домагається любові важкодоступної жінки? Так просто тому, що його приваблює вага завдання. Йому зовсім нецікава жінка, що вже любить його й на все готово. Чомусь у своїх недоліках Печорин схильний обвинувачувати суспільство. Він говорить, що навколишні читали на його особі ознаки «дурних властивостей». Саме тому, уважає Печорин, він і став володіти ними. Йому й у голову не приходить винити себе. Цікаво те, що Печорин дійсно може досить об’єктивно оцінити себе. Він постійно піддає аналізу свої власні думки й переживання. І робить це з якимось науковим інтересом, начебто проводить над самим собою експеримент

Печорин, обертаючись у суспільстві, коштує поза ним. Він спостерігає за людьми з боку, як і за собою. Він лише свідок життя, але не її учасник. Він намагається знайти хоч якийсь зміст у своєму існуванні. Але змісту ні, немає мети, до якої варто було б прагнути. І Печорин приходить до гіркого висновку, що єдине його призначення на землі — руйнування чужих надій

Всі ці сумні роздуми приводять Печорина до того, що він стає байдужий навіть до власної смерті. Мир, у якому він живе, обрид. Немає нічого, що прив’язувало б до землі, немає людини, що зрозумів би метання цієї дивної душі. Так, були люди, які любили Печорина. Він умів робити враження, був цікавий, уїдливий, вишуканий. Крім того, він мав ефектну зовнішність, що не могло залишитися непомітним для жінок. Але, незважаючи на загальну увагу, не було нікого, хто розумів би його. І ця свідомість була важко для Печорина.

Ні мрії, ні бажань, ні почуттів, ні планів па майбутнє — нічого не було в Печорина, ні однієї нитки з тих, що прив’язують людей до цього миру. Зате було повне і ясне усвідомлення своєї нікчемності. Печорина залишається тільки жалувати. Адже строк людини на землі короткий і кожному хочеться пізнати якнайбільше радостей. Але Печорину це не вдавалося. Він шукав цих радостей, але не міг знайти, тому що не вмів їх почувати. У цьому не тільки його трагедія. Це лихо всієї епохи. Адже Лермонтов сам говорив, що Печорин — лише портрет, «складений з пороків усього нашого покоління». Залишається сподіватися, що на світі дуже мало людей, для яких життя так само порожнє й безглузда. А Печорин — лише яскравий літературний образ