u chomu svoyeridnist xarakteru golovnogo geroya romanu dostoyevskogo idiot dostoyevskij fedir - Шкільний Всесвіт

Проблема позитивного героя завжди була актуальна для російської літератури. Багато письменників дев’ятнадцятого століття намагалися створити образ такого героя, але саме життя, реальність того часу було така, що герой ставало або «зайвою людиною», як у Пушкіна, Лермонтова, або співвідносився лише згодом декабристів, як у Толстого в романі «Війна й мир». Створення позитивного героя другої половини дев’ятнадцятого століття залишалося завданням для письменників

И Достоєвський намагається це завдання вирішити в романі «Ідіот», створивши образ князя Мишкіна, людини душевнохворого, вартого поза звичайними правилами, подань і норм поводження. В одному з листів Достоєвський говорив, що його «давно вже мучила… ідея… зобразити цілком прекрасну людину», у чернетках свого героя він називав «князь Христос», тим самим підкреслюючи основне в Мишкіні — його самопожертва, його відмова від особистого щастя заради інших людей. Герой роману вийшов настільки оригінальним, несхожим на інші, що дотепер не втратив актуальності й викликає інтерес у читачів

Навіть зовнішність князя Мишкіна неординарна: «Ока його були більші, блакитному й пильні; у погляді їх було щось тихе, але важке, щось повне того дивного вираження, по якому деякі вгадують із першого погляду в суб’єкті падучу хворобу». Невипадково автор наділяє свого героя тією же хворобою, що страждав і він сам, тому що хоче підкреслити несхожість князя Мишкіна на інших персонажів. На початку роману нас вражає простота Мишкіна, дивна щирість і правдивість, властива скоріше дитині, чим дорослій людині. Коли він приходить до своїх родичів Епанчиным, розмовляючи з лакеєм, що, подивившись на порваний одяг і вузлик князя, не хоче його пускати, він говорить: «Доповісте, що князь Мишкін, і вуж у самій доповіді причина мого відвідування видна буде. Приймуть — добре, не приймуть — теж, може бути, дуже добре». Камердинер спочатку прийшов у повне здивування, тому що не звик, що люди можуть бути так відверті зі слугами. Коли ж Мишкін розповідає йому про страту, що він бачив у Франції, розповідає про те борошно, що переживає злочинець за ті мінути, коли чекає смерті, камердинер «головне зрозумів, що видно було навіть по особі, що розчулилася, його». У словах Мишкіна про страту проявляється вся його людяність, здатність переживати чужі страждання, як свої. «Про це борошно й про цей жах і Христос говорив. Ні, з людиною так не можна надходити!» — говорить він

Своєрідність Мишкіна особливо яскраво проявляється в зіткненні з іншими персонажами роману, які знущаються з нього, в очі називають ідіотом, тому що не здатно зрозуміти велич його душі, його дивне людинолюбство, шляхетність і всепрощення. Герої роману по — різному ставляться до нього: генеральша Епанчина відразу приймає його дитячу душу, тому що в ній самої багато дитячого, а такі персонажі, як Ганя Иволгин, Лебедєв, Бурдовский, Іполит не можуть простити князеві моральної переваги його над ними. Основний сюжет роману будується на взаєминах князя із двома жінками: Настасьей Пилипівною й Аглаєю Епанчиной. Ці відносини дуже складні й суперечливі, і тільки одна людина жертвує тут собою — князь Мишкін. Ні Настасья Пилипівна, повного страждання, що не припиняється, за свою зганьблену й розтоптану душу, ні Аглая, у своїй гордині не бажаюча уступати суперниці, не хочуть подумати про наслідки своїх учинків, у результаті чого й відбувається вбивство Рогожиным Настасьи Пилипівни, а князь божеволіє, просидівши з Рогожиным ніч у її тіла. Але ж обидві вони люблять князя, що розривається між любов’ю до Аглаї й всепоглинаючою жалістю до Настасье Пилипівни, заради морального відродження якої він хоче пожертвувати собою, женившись на ній. Приголомшлива сцена на вечорі в Настасьи Пилипівни, коли вона кидає у вогонь гроші, привезені їй Рогожиным, а князь робить їй пропозиція, закінчується її від’їздом з Рогожиным і її словами: «Прощай, князь, у перший раз людини бачила!» Настасья Пилипівна не може прийняти його жертву, розуміючи, що він пропонує їй шлюб з найбільшого жалю до неї. Ніхто із присутніх не розуміє мотивів поводження Мишкіна, над ним сміються. Пізніше, коли Мишкін одержує велику спадщину, вона роздає всі борги, справжн і мнимі, хоча міг би цього не робити, він дає гроші всім, що навіть свідомо обманюють його людям, наприклад, мнимому синові Павлищева, знаючи, що він ніякого відношення до Павлищеву не має. Навколишні не розуміють, чому князь, бачачи їхній обман, розуміючи, що вони в очі йому брешуть, прощає їх. Лише Аглая глибше інших розуміє Мишкіна, тому що полюбила його, вона вважає його «за саму чесну й саму правдиву людину, всіх честнее й правдивіше». Їй же належать міркування про два розуми, що розкривають глибинний зміст назви роману: «Якщо говорять про вас, що у вас розум…тобто, що ви хворі іноді розумом, те це несправедливо; я так вирішила й сперечалася, тому що хоч ви й справді хворі розумом (ви, звичайно, на це не розсердитеся, я з вищої крапки говорю ), те зате головний розум у вас краще, ніж у них всіх, такий навіть, який їм і не снився, тому, що є два розуми: головний і не головний».

Ще один герой допомагає побачити всю складність і трагічність образа Мишкіна — Рогожин. Незважаючи на віру князя в краще, що є в душі Рогожина, незважаючи на всі спроби розбудити в ньому духовність, темна сторона його натури бере гору: він убиває Настасью Пилипівну, не зумівши подолати зі своєю похмурою любов’ю — пристрастю. Лише один Мишкін здатний любити людей християнською любов’ю, але вона не рятує його від загибелі: його розум не витримує тої сили ненависті, заздрості, неправди, що нагромадилася в цьому світі. Там, де панує культ чистогану, насильства, злості, немає місця завітам Христа й немає місця князеві Мишкіну

Трагічність образа Мишкіна, його дитяча віра в краще, що є в душах людей, робить цей образ дуже своєрідним, несхожим на інші. «Позитивно прекрасна людина», створений майстерністю Достоєвського, залишається дотепер єдиним у Росіянці літературі