u chomu nezvichajnist golovnogo geroya rozpovidi belova zvichna sprava inshi tvori po suchasnij literaturi - Шкільний Всесвіт

Василь Іванович Белов увійшов у літературу в 60 — е роки як автор «сільської» прози. У повісті «Звична справа» описується життя колгоспного села того часу, життя родини Івана Африкановича Дрынова. Він сам працює в колгоспі — те возієм, то косить, то оре; дружина його, Катерина — на фермі. У них дев’ять дітей малий мала менше, з ними стара бабуся, мати Катерины, і, звичайно, їм доводиться дуже важко. Життя в північному вологодському колгоспі можна назвати виживанням: платять за важку роботу гроші, для корови — сімейної годувальниці — ніде вкосити сіна, і косити доводиться нишком по ночах, так ще далеко, на лісових галявинках. Урожаї на тутешній землі невисокі, працювати в поле комусь — на все село один тракторист, молодь їде в місто. Посаджена за вказівкою начальства кукурудза наглухо заростає бур’яном. Від такого важкого економічного становища, можна сказати, розвалу колгоспу життя багатодітної родини особливо безпросвітна. Катерина б’ється з ранку до ночі в роботі, не зауважуючи, як подкравшаяся хвороба зводить її в могилу. Іван Африканович у підсумку залишається один з дітьми. Герой для російської літератури післявоєнного років трохи незвичайний. Це людина «з народу», воював, тепер працює в рідному колгоспі. Але особливість його характеру в тім, що його не можна назвати позитивним героєм, хоча він, безумовно, яскрава особистість. Йому добре знайомий будь — яка селянська праця, він і рибалка, і мисливець, і човен може витесати з підходящої осики. Але він не занадто щасливий, з ним завжди щось відбувається, особливо якщо вип’є. Те заснув, що випив, у чужій лазні, а кінь віз у сільпо товари, прийшла сама в стайню, але ушкодилися два самовари із привезених товарів — треба виплачувати їхня вартість. Те його оштрафують за самовільно накошене сіно. Те в поїзді він виявляється без квитка, без речей і без грошей — відстав від поїзда шурин Митька, у якого все це залишилося. Катерина вважає його ще однією своєю дитиною. Він не зла людина — тільки один раз спьяну ледве не затіяв він бійку, так що його довелося зв’язати. Він, скоріше, людина добрий, з покірною терплячістю приймаючі всі удари долі. Лише один раз скінчилося його терпіння: коли відібрали сіно (а без корови девятерых дітей узимку не прокормити), він, за порадою того ж Митьки, пішов вимагати довідку в правління, щоб поїхати на заробітки в місто. У правлінні довідку дати відмовилися — адже по ній можна одержати паспорт і виїхати з колгоспу. І отут Іван Африканович відчув себе як на фронті, «коли враз зникав і страх, і всієї думки зникали, крім однієї: «От зараз, зараз!» І, закричавши, схопивши коцюбу в грубки, він зумів витребувати нещасливу довідку й знову став «колишнім, смирним», і «важко й понуро направився до дверей», жалуючи при цьому голови. Він прекрасно розуміє, що голова не дає довідки не по злому намірі, а по своєму службовому боргу, але йому від цього не легше. Моральні принципи Івана Африкановича такі, що він втратився свого сіна через те, що відмовився на вимогу уповноваженого скласти список сусідів, які теж тайкома косили сіно. Йому простіше віддати своє, чим доносити заради своєї вигоди на інші. Але головне в житті Івана Африкановича — його дружина, Катерина, їх величезна, всепоглинаюча любов друг до друга. І найстрашніше в його житті — її смерть. Цю втрату він переживає глибоко трагічно, тільки думки про дітей змушують його струснутися, прийти до повсякденних турбот. Але щось немов надломилося в ньому. Він ніколи не був віруючої, але, почувши молитви баби — тещі, приходить на могилу дружини й розмовляє з нею, міркує про життя й смерть, про безсмертя душі. Ці скорботні філософські міркування не можуть не викликати щирого співчуття до героя. Герой Василя Белова — проста людина, зі своїми достоїнствами й недоліками, з яркою й образною вологодською мовою, трагічний у своєму горі й зухвалий жаль і замилування стійкістю під ударами долі