tvir rozpovid na osnovi pochutogo tvoru po rosijskij movi - Шкільний Всесвіт

«Полонез» Огинского

З моря дунув холодний вітер, що пронизує до костей. Весна здалася холодної. Дрібний дощ швидше нагадував осінь, чим весну. Сіре піднебіння зливалося із сірим пінистим морем, сірими скелями, сірими шинелями. От так південь!

У Керчі майже не було дерев, а ті, що й були, уже давно були порубані на дрова. А тепла все не було, весна затримувалася. Бійці грілися біля вимощених у солярці цегл, які використовувалися як грубка. Спереду ще запеклі бої за звільнення Криму, потрібно триматися. Особливо важко було пораненим. Авіація довго не надсилала транспорт для їхнього перебазування в тил. Не вистачало їжі, але найбільше докучав недолік тепла

Наказ був коротким: знайти дрова

На завдання відправилися впятером. Молоді й сильні, стрункі як кипариси, бійці пригиналися до землі, щоб залишитися непомітними. Потрібно було дійти до двоповерхового будиночка, що притулився до скель, — єдиного ще необстеженого ними об’єкта. Можливо, там залишилися які — небудь дрова: вікна, двері, меблі, словом, те, що добре горить

До будинку дісталися нескоро — увійшли в опустіле житло. Невимовно зраділи затишку й знайденим дровам: посередині спустілої кімнати стояв великий чорний рояль. Кришка лежала осторонь, хтось уже відламав, залишилося небагато — розбити дерев’яний корпус і нести дрова в розташування частини. Але ніхто не насмілювався зробити перший удар

Аж от до рояля підійшов один з бійців, високий сухорлявий хлопець, і, схилившись над інструментом, загравши «Полонез» Огинского. Звуки розливалися по порожньому житлу, наповнюючи солдатські душі теплом і спогадами про мирне життя

У той день вони верталися майже без дров, прихопили тільки відламану кимсь кришку. У душі кожного звучала музика

З моря знову дул холодний вітер, пронизуючи до самого тіла солдатські шинелі. Але бійці не зауважували той холод, на серце було тепло

Фронтова сестра

Юнак притулив розпалену особу до холодної броні танка. Руки й ноги чи звело те від напруги, чи те від пережитого за ці кілька мінут. Він не має права розхолоджуватися, він командир, на нього дивляться бійці

Це трапилося так раптово, що він не міг отямитися. Його тільки вчора призначили взводним. Тиждень тому назад він повернувся у свій полк після поранення. Це було його друге поранення, і він у другий раз вертався до своїм. Поранення було важким, лікарі турбувалися за його здоров’я. Але він видужав. І все це завдяки їй, Надії, фронтовій сестрі. Маленька, тендітна, вона двічі виносила його з поля бою. Під час першого поранення він намагався їй допомогти, обпираючись масу свого тіла на вцілілу руку. Стогнав, але йшов, поки були сили, а потім вона поклала його на плащ — намет і тягла. Про друге поранення він майже нічого не пам’ятав. Побачив над собою її брудне від пороху особи — і відключився. А вона винесла його. Але хіба тільки його! Таких міцних бійців виносила, що все лише дивувалися

Під час учорашнього бою її не стало. Не вберегли. Та й хто б міг подумати, що таке трапиться

Вони обліпили броню танка. Вона заплигнула майже останньої. Він подав їй руку й намагався підтримати. Однак незабаром усе змішалося. Земля перетворилася в пекло: вони пригиналися від куль, танк маневрував, уникаючи снарядів. Її таки зачепило. Надія зробила гримасу від болю, але навіть не застогнала. Полізла в сумку за бинтом. У цей час танк всколыхался, але уник вибуху. А вона не удержалася

Її бліда особа зникла під гусеницею їхнього танка. Таке не забувається

Новий вибух привів його до свідомості. Взводний скинув пілотку, усе на мить побачили його посивілі за добу скроні, і голосно скомандував: «Уперед! За Батьківщину! За Надію! Уперед!»

Над полем ще довго стояли стовпи диму й пороху. Санітари господарювали біля поранених. Окончился ще один бій, ще один день війни. Підраховували втрати. Хтось із його хлопців неодмінно прийде до кінця до війни, дійде до Перемоги