(1 варіант)

Майже в кожному художньому творі є присутнім любов і дружба. Порию здається, що без цих двох почуттів добуток буде неповним: воно розповідає про людей, про взаємини між людьми, і неможливо писати тільки про ненависть, не говорячи про любов. Ненависть — теж любов, тільки з негативним зарядом. А говорячи про ворожнечу, не можна не протиставити їй дружбу. Не знаючи зла, не довідаєшся, що таке добро

Споконвіків людство задавало собі питання: що таке любов. Але жоден з мудреців не дав на нього вичерпної відповіді. Так це й неможливо. Кожний повинен відповісти на це питання сам. Поети, письменники в усі століття писали про любов. Любов — це вічна, невичерпна тема. Трубадури, лицарі… Пушкіна, Лермонтов, Блок, Єсенін — при цих іменах пригадуються прекрасні рядки, написані олюбви.

За століття було розказано про різні види любові: любов — страждання (Пушкіна. «Євгеній Онєгін» і «Я Вас любив…»), любов — жертва (Соня в романі Л. Н. Толстого «Війна й мир»), любов — гра, любов — нудьга (все це в лермонтовского Печорина). Любов з великої букви (Булгаков «Майстер і Маргарита»). Цей список можна продовжувати й доповнюватися

Любов — саме незвичайне, загадкове почуття; воно приходить зненацька й іде раптово. По — моєму, дуже точно сказав М. А. Булгаков, вклавши ці слова у вуста Майстра: «Любов вискочила перед нами, як з — під землі вискакує вбивця в провулку, і вразила нас відразу обох. Так вражає блискавка. Так вражає фінський ніж!» Скільки вже написано про любов, скільки ще напишуть! Про неї можна говорити нескінченно, але формули любові немає.

Дружба теж малозрозуміле, загадкове почуття. Іноді із дружби народжується любов. Чому ж ми дружимо із цим, а не з тим? Два чоловіки, знаходячи загальну мову, спільні нтерес, думки, переживання, мимоволі зближаються. Але буває й так, що дружать люди, абсолютно різні, такі, як Євгеній Базарів і Аркадій Кірсанов. Читаючи роман Тургенєва «Батьки й діти», я задавала собі питання: «Що їх зв’язує? Що поєднує?» Відповідь мені підказала вчителька фізики: разнозаряженные частки притягаються. Протилежності сходяться. Підтвердженням тому — Євгеній і Аркадій, Микола Ростов і Борис Друбецкой.

Чомусь майже не пишуть про дружбу між чоловіком і жінкою. Може, уважають це неможливим? Лише в И. Єфремова я зустріла таку дружбу, і те в романі «Таїс Афінська», що розповідає про Древню Грецію. Таїс, знаменита гетера, мала багато шанувальників. Вона любила лише одного — Олександра Македонського, але інші ставали її друзями, готовими вмерти за неї (спартанець Менедем, кіннотник Мониск).

Про жіночу дружбу написано ледве більше. Якщо жінки не суперниці, то вони спільниці — так можна зрозуміти майже всі добутки. Напевно, це тому, що більшість авторів — чоловіка. Лише в Л. Н. Толстого я знайшла приклад справжньої відданості дружбі. Князівна Марья, незважаючи на те що їй самої дуже сподобався Анатоль Курагин, відмовляється від нього, довідавшись, що в нього закохана т — 11е Bourienne, її подруга

Іноді, перечитуючи Толстого, Пушкіна або Булгакова, я заздрю, по — гарному заздрю деяким героям: вони радуються, люблять, страждають. Іноді мені здається, що я не зможу так. Я не любила (те, що було, було лише захопленням) і не вмію ненавидіти. У мене не складаються відносини з дівчинами: вони бачать у мені небезпечну суперницю. Єдина моя подруга — жінка — моя мама. З юнаками мені набагато простіше — я їх краще розумію. Я дуже сподіваюся, що зустріну свою Любов, більшу, чисту, світлу… Але хто на це не сподівається?

Любов і дружба — які прекрасні слова! Без них мир був би нудніше, безбарвніше…

(2 варіант)

Це трапилося біля десяти років тому. Як добре пам’ятаю той жаркий день на дачі, коли я вперше побачила этого, тепер нескінченно дорогого мені людини, вірніше, чоловічка (адже нам було — те всього лише вісім років), але тоді я ще й не догадувалася про ту ниточку, що простягнеться між нами

Я пам’ятаю її тендітної, небагато кутастої, з тонкими руками дівчинкою, на голову вище всієї дітвори, що неї оточувала. Але не це прикувало мою увагу, мене вразили її дорослі серйозні очі й не по — детски гордовита постава

Напевно, із мною трапилося провидіння, пам’ятаю, я сказала собі, що вона буде моїм другом, а незабаром я набралася сміливості й познайомилася з нею. Але нічого не клеїлося. Панувало повне нерозуміння. Все це припинялося завдяки початку навчального року. Ми не бачилися до наступні літа

Але це було дитинство, а дітям свойствен максималізм, приступи капризів, зовсім дурний егоїзм і бажання бути в центрі уваги… Час швидко біжить, і непомітно приходить юність

Мені тоді здійснилося чотирнадцять років, зима принесла мені масу проблем і неприємностей, які не давали мені спокою й навесні. Улітку ж я вирішила поїхати на дачу. Тоді я була самотня й мріяла, що завтра трапиться чудо: двері моєї «хатинки на курячих ніжках» (так я називаю свій будинок) відчиниться й увійде вона — Наташа, адже ми не бачилися з нею кілька літ

Напевно, Бог услыхал мої молитви, усе відбувся гак, як я й задумувала

Пам’ятаю, я тоді мила посуд після обіду, треба мною брала гору утома, викликана жарою й нестерпною духотою, раптом почувся шум, я обернулася й відчула, як серце в мене в груди застукало, задзвеніло, закричало й готове було вирватися й полетіти. Вона прийшла! Виходить, вона не забула мене, виходить, є надія на продовження, ні, на відродження нашої дружби…

Ми сиділи обійнявшись, говорили, плакали, сміялися весь вечір і вся ніч, ні, ми не могли розстатися!

Нарешті — Те наші душі відкрилися для обопільного вічного польоту, наші серця наповнилися довірою й нескінченною любов’ю й турботою… Як ми були щасливі, наші очі були наповнені слізьми радості! Ми хотіли говорити й говорити, і здавалося, що ми не зможемо всього розповісти один одному…

Російський мова гарна, але немає таких слів, які могли б виразити те, що ми тоді почували. Ми навіть трималися за руки, боячись знову втратитися в цьому божевільному світі, адже так страшно бути самотнім і почувати байдужість навколишніх, бути чужим серед своїх… Але нам стояло пройти ще безліч різних випробувань. Але в радості й лиху ми були разом. Її будинок став моїм будинком. Трапся що із мною, і я знала, що вона не залишить мене

Цей рік приніс мені багато потрясінь і випробувань. Спочатку я не могла багато із чим упокоритися, але тільки недавно зрозуміла, що те, що трапилося із мною, — було до кращого. Це зміцнило мою свідомість, допомогло очиститися, скинути «непотрібну шкурку», але знайти в собі сили, щоб перебороти всі перешкоди, допомогла мені вона ж. Що б я робила без її, без її відкритого, безкорисливого, люблячого серця? Без тої дружби, що вона мені подарувала?

Я вірю, що людині дана прожити кілька життів на землі. І мені здається, що в минулому житті вона була поруч, як і в справжній і, дай Боже, у майбутній…

Там, де панує любов, буде й дружба. Ці поняття для мене нероздільні. Це як абетка життя. Та людина, хто холодний, як камінь, і не страждав, випробовуючи борошна любові, не зможе ніколи по — справжньому прив’язатися душею… Але все — таки сподіваюся, що таких людей немає або, бути може, їх зовсім небагато…

(3 варіант)

Як часто в нескінченній низці сірих одноманітних днів ми втрачаємо й знаходимо найясніші високі почуття. Чи замислюємося ми про щире значення настільки звичних для нас слів, як «любов» або «дружба»? Наше подання про любов рідко заходить далі фотографії двох молодих людей у весільних костюмах і із щасливими посмішками на особах. А дружба взагалі асоціюється з дитячим віршем «ми з Тамарою ходимо парою».

Що ж у моєму поданні значить любити? Я почну з того, що скажу, що адже й любов — те буває різна. Але це ні в якій мері не впливає на її значимість у моєму житті. Мені здається, потрібні й легкі курортні захоплення, і більша всепоглинаюча пристрасть. І саме так друга, так звана справжня любов насправді приносить багато страждань. Тому для мене любити — значить страждати. Але це страждання прекрасно, тому що прекрасно любов, його що породила. Прекрасна, як смерть Христа, що умерли за весь людський рід, хоч сама смерть — це завжди страждання, нещастя. Але от проходить якийсь час, і ми звикаємо друг до друга. Те, що так добре зміцнює дружбу, жорстоко розправляється з любов’ю. Це — час. Воно невблаганно підточує ніжні ранимі сходи серцевої прихильності, і пристрасть повільно вгасає в наших душах. Чоловік звикає до краси улюбленої жінки, перестає зауважувати неї в метушні буден. У підсумку ми починаємо вважати близьких людей чимсь саме собою що розуміє, звичним і вже неабияк обридлим. І ми тікаємо до друзів або шукаємо нову любов. Але з кожною втратою старого захоплення ми як би відриваємо частину своєї душі, тому нам все — таки важко розставатися, хоч ми вже й не любимо. Отут виникає парадокс: час руйнує, але воно ж і лікує. Адже з кожним збіглим днем наші страждання притупляються, біль із різанням переходить у тупу й зрештою відпускає

Ми говоримо: «Блаженний, хто вірує», і, перефразувавши цю пропозицію, можна сказати: блаженний, хто любить. Тому що любов — це і є віра, і, як це ні банально, віра сліпа. Це як в «Майстру й Маргариті»: гаряча віра Маргарити й почуття, що притупилися, Майстра. Але ж вони люблять один одного! Але яка різна в них любов…

Колись я почула, що двоє не можуть однаково любити. Любить тільки один, а іншої лише дозволяє любити. Мені здається, це таки справедливе твердження. Чому так добре сходяться люди, різні по своїх інтересах, темпераментам? Вони й люблять по — різному. Хтось сильніше, хтось слабкіше Просто комусь потрібний тихе, спокійне сімейне вогнище, іншим же потрібний непогасаючий вогонь страсті

А дружба? Що потрібно для неї? Дуже багато хто вважають, що дружба — це коли ви разом ходите гуляти, сидите за однією партою, слухаєте ту саму музику, коротше, ви дуже схожі. Але це не так. Справжні друзі навряд чи будуть прагнути до однакового способу життя й ходу думок. Їх зближає не це. Вони якоюсь мірою теж закохані. Але це не любов чоловіка з жінкою, це братня любов. Тебе розуміють, тобі завжди готові допомогти й нічого не зажадати замість. Але й ти в будь — яку мінуту повинен віддати останнє, що маєш, людині, який ти називаєш своїм другом

Але так само як від дружби до зрадництва, так і від любові до ненависті всього один крок. Як дивно: настільки протилежні почуття, однакові лише по силі, так часто коштують поруч. Натура людини настільки дивна, настільки проста й складна в те саме час. Що відрізняє людини від тварин? На мій погляд, уміння почувати. І сама відмітна риса — уміння душевно страждати. Страждати не від фізичного болю, а від болю серцевої. Як несхожі ми в цьому на «братів своїх менших».

И як суперечливі люди по своїй суті: ми плачемо, коли щасливі, і сміємося над собою, коли нам боляче. Тільки ми можемо бачити такі гарні сни, насолоджуватися простими повсякденними речами й переносити стільки страждання й горя

Ми — люди! І тому ми страждаємо, любимо, сподіваємося незважаючи ні на що

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *