tri zustrichi z lyubov yu po lirici pushkina tyutcheva bloku po dekilkox - Шкільний Всесвіт

Снову й знову звертаємося до вічної теми. Темі, що не має границь, що не визнає тимчасової визначеності. Що спалахує, як вибух вулкана, що уривається в земну атмосферу іскрою — кометою. Шукаючого саме поета, тому що хто ще так зможе виразити скажену силу почуття…

1825 рік. Псковські ліси. Самітність, замкнутість у маленькому родовому маєтку. Заколотна душа двадцатишестилетнего поета. Бурхливий роман зі світською красунею. Хто знає, будь у цієї любові часу побільше, чим кілька тижнів, залишилася б від полум’я хоч горсточка попелу? Він був готовий ревнувати до кожного слова й погляду. Вона, напевно, не передчувала його майбутню поетичну велич. Навіть добре, що сама доля все вирішила за них… Понад полутораста років знаходять відгук у душі кожного з нас безсмертні рядки:

Я пам’ятаю дивовижне мгновенье,***»? Але саме для неї натхненно звучали його слова… І ми, начебто знову вслухуючись у чудесну світлу музику цих рядків, дбайливо зберігаємо ту липову алею в Михайлівськім, що пам’ятає її кроки… Навіть сама доля схилиться на подяку за безсмертний гімн любові, подарувавши — через десятиліття! — забутої всіма, що вмерла в убогості бабусі останнє прощання з ним: труна з тілом Ганни Керн зустрінеться з пам’ятником Пушкіну, що ввозили в Москву. Як подяка за «душі… пробужденье». Поклавши рядка вірша на музику, Михайло Глинка подарує романс дочки Ганни Керн — Катерині. 1870 рік. Карлсбад. Відомий поет Федір Іванович Тютчев зустрічає «зірку своєї юності», свою давню любов — Амалию. Що з того, що йому здійснилося шістдесят сім, що вона, теж літня, віддалена й відділена від нього роками розлуки, сімейним боргом, титулом баронеси? Що з того, що він, після стількох втрат, уважав своє життя майже закінченої?

Я зустрів вас — і все колишнє