treba pospishati zhiti tvir na vilnu temu - Шкільний Всесвіт

(роль громадянина у відродженні й зміцненні державності)

«Ти знаєш, що ти — людина? Ти знаєш про цьому чи ні?» — чітким відгомоном б’є в серце ритм слів, написаних Василем Симоненко в минулому сторіччі, що позначилося на долі нашої країни тоталітарним режимом. Але мине час, і епохи змінюються. Формуються нові моральні основи існування в суспільстві. І для кожного, хто приходить у цей мир, незмінним залишається пошук власного місця в житті, проблема вибору між честю й безчестям, між мученнями совісті й ситим спокійним існуванням

«Ти знаєш, що ти — людина?» — цей заклик поета й сьогодні для нас звучить актуально, спонукає до роздумів про той історичний момент, у якому випало жити. Перелом сторіч, перелом, викликаний переходом від однієї суспільної формації до іншої — от якими складними викликами часу позначені долі кожного з нас і українського суспільства взагалі. Можливо, колись про цей час напишуть великі літературні твори, які будуть будити уяву тих, хто ще прийде на цю землю, буде турбувати їхньої душі. Можливо, що випливають покоління навіть будуть заздрити нашим сучасникам, які стали безпосередніми учасниками багатьох подій, які вже назавжди ввійшли в історію країни

Людина… Особистість… Громадянин… Кожне із цих визначень має особливий духовний зміст. Той, кому небайдужа доля Батьківщини, роздумує про їхнє значення для себе, обов’язково звернеться до свого серця, своїм почуттям, намагаючись зрозуміти: який я людина?, чи духовна я особистість?, чи свідомий я громадянин у своїй країні? Для пошуку відповідей на ці питання іноді не вистачає всього життя. Однак, розуміючи непросту сутність цих питань, завжди були;люди, які прагнули дати відповідь на них, ними вимірювали вчинки власні й ті, хто перебував поруч.

Здавалося б, людство виробило чіткі моральні основи для того, щоб дотримуючись їх, кожна людина почувала себе цілком щасливим і захищеним на землі. І, імовірно, це було б досить просто, якби всі були добрими, розумними, чималими. Так уже влаштований наш мир, у якому не завжди позитивні моральні й суспільні категорії поєднуються в одній людині. Можна вважатися доброю, спокійною людиною, але виявитися байдужим громадянином. Про таких говорять, що їхня хата скраю. Таких осіб мало цікавить, чим і як живе людське суспільство, представником якого вони є. У них не засохне буханець від того, що хтось дорікне за навмисну байдужість до долі власного народу. Для них головне — мати свій теплий куточок. Розвинена нестандартна особистість може виявитися досить підлої й жалюгідної в суспільному розумінні людини

У стабільному ситому суспільстві ці риси можуть і не проявлятися. Однак трапляються такі моменти, коли життя немов виводить на високий моральний подіум кожного з нас, де начебто під яскравим прожектором висвітлює найменші пориви душі

Існує таке вираження: «Якщо не я, то хто ж?» Вдумаємося в ці слова, для нашого суспільства знову, як не раз уже траплялося, виникло запитання, хто візьме відповідальність за долю молодої України? Вісімнадцять років незалежності, прожиті всіма нами в загальному будинку, звичайно, не пройшли дарма. У суспільстві, в українській свідомості відбулося чимало змін. Але ці ж роки разом з тим показали, яким важким тягарем лежить на всіх нас застарілий спосіб мислення, невміння домовлятися заради вищої загальної мети з тими, хто думає інакше, жертвувати власними амбіціями заради загальних досягнень, небажання цінувати не тільки своє життя й благополуччя, а й тих, хто перебуває поруч.

Багатовікові приклади історії свідчать, що завдання створення нових суспільних цінностей, створення справжнього цивільного суспільства найчастіше найбільше гостро виникає перед молодим новим поколінням, що ще тільки формує своє життя

Сьогоднішніх юнаків і дівчин називають «поколінням пепси», їм приписують занадто більшу схильність до розваг, люди старшого віку не розуміють їх «диких танців» і потяга до віртуального комп’ютерного миру. Але важливіше не те, що залучає молодь у певний конкретний момент, а ті моральні цінності, які вона сповідає. Не слід забувати, що згодом захоплення змінюються, а от чесність, прагнення до самовираження, які формують характер і риси нових громадян, можуть придатися всьому суспільству

Перед усіма нами й далі коштує важливе завдання будувати свою країну й зміцнювати її державність. Не буде перебільшенням сказати, що лише від самих громадян, їхньої суспільної свідомості й емоційного заряду залежить, чи стане країна, у якій живемо, такий, що сприйме нові реалії сучасного миру, займе в ньому гідне місце

«Ти знаєш, що ти — людина?» Це непросте питання час від часу виникав перед громадянами України в її історичному розвитку, коли від нього залежало майбутнє націй. Це траплялося ще до того, як воно матеріалізувалося під пером одного із кращих українських поетів, і в його час, і тепер, коли тільки вчимося йти по новому демократичному шляху

Від відповіді кожного з нас самому собі на нього наприкінці 80 — х, початку 90 — х років минулого сторіччя, залежало, чи стане наша Батьківщина незалежної й суверенної. Ціна волі — це ціна прийняття рішень. Свідомі громадяни України в дев’яності прийняли саме таке рішення: «Суверенній Україні — бути!», поставивши тим крапку в багатовікових прагненнях наших предків, почавши невідворотні зміни в житті суспільства й існуванні держави. Не треба думати, що це легко далося для більшості населення нашої країни. Однак більшість народів настільки відчувало потребу в якісних суспільних змінах, що ризикнуло відмовитися від спокійного «учора» заради невідомого «завтра».

На Сході недарма говорять: «Не дай Боже жити вам під час революцій». Мудре побажання. Тому що, з одного боку, зміни несуть активність, прагнення новизни. Але з інший, — ніхто не знає, яку силу волі потрібно мати кожному із громадян країни, де відбувається значне суспільне ламання, для того, щоб зрозуміти, витримати, перетерпіти всі її наслідки. У нашій країні цей переломний період уже розтягся на кілька років. Такий стан справ не задовольняє нікого. Це й зрозуміло. Адже країна, що перебуває в центрі Європи, має досить розвинену цивілізацію, повинна б швидше здолати перевали, які з’явилися на шляху власної державності. Але все — таки прогрес уперед пробуксовує. Іноді здається, що дорога до кращої долі сходить кудись на манівець. Ці складні процеси, які відбуваються в українському суспільстві, знову й знову спонукають до пошуку відповіді на питання: «Який же ти людина і який громадянин?»

Скільки буде ще витків української історії, коли питання цивільної свідомості кожного з нас знову виявиться поставленим на перший план, прийде всім нам пережити? Адже постійно в країні відбуваються події, у яких чується голос цивільного суспільства, знак того, що нова українська держава будується в дуже складній боротьбі, іде не прямим, а частіше суперечливим шляхом. Ці ж події стають іспитом на суспільну свідомість, що народ повинен з достоїнством витримати, продемонструвавши силу волі, прагнення порядку. Наш прогрес, звичайно, буде продовжуватися, але тільки тоді, коли зуміємо бути на вістря часу, будемо відчувати ритм життя

«Ти знаєш, що ти — людина?» Ти замислювався над цим питанням? Ти віриш, що будеш жити в чудовий, неповторний час? Ти відчуваєш, що тобі повезло народитися в потрібний час і в потрібнім місці? Ти переконаний, що саме від тебе залежить, який стане твоя країна надалі? Якщо сам собі відповідаєш на це питання позитивно, виходить, тобі ця країна може довірити своє майбутнє? А ти можеш довірити їй власне життя, надію на те, що тут щасливими виростуть твої діти

Або, може, ти вже пакуєш валізи й подумки вибираєш, де шукати кращої долі: у благополучній Європі або в заокеанських Штатах? Адже набагато простіше скористатися тим, що вже створили інші, чим будувати свою країну й власне непросте життя в ній. Якщо такі думки тобі більше близькі, то тоді, напевно, і держава не може сподіватися, що ти станеш її гідним громадянином, і тебе мало хвилює майбутнє народу, часточкою якого себе вважаєш

Останнім часом нерідко згадується легенда про те, як Господь роздавав народам землі. Несміливі українці так і не потрапили до Всевишнього вчасно, пропустили всіх. От і залишилися ні із чим. Пошкодувавши цей тихий і смирний народ, Господь віддав йому шматочок власної, найкращої землі

Можливо, коли постійна Україна незалежної, Вищий розум пошкодував нас удруге: дав шанс жити у вільній демократичній країні. Чи зможемо використовувати цей шанс, не втратити його, залежить, властиво, від кожного громадянина, від його суспільної самосвідомості, від уміння відповістити на запитання «Ти знаєш, що ти — людина? Ти знаєш про цьому, чи ні?» гордо й незалежно відповідати: «Так, я — людина, я — громадянин, я — особистість. Я розумію, що «жити поспішати треба…», аби тільки встигнути зробити ще дуже багато заради процвітання власної держави, з яким зв’язую своє майбутнє».