tragizm katastrofi teorii raskolnikova po romani fedora dostoyevskogo zlochin i pokarannya dostoyevskij fedir - Шкільний Всесвіт

«Злочин і покарання» зложилося в Достоєвського із двох задумів, спонукуваних ідеями художника. А ідеї були підказані як всією соціальною сферою, що оточувала письменника, так і особистими його спогадами й переживаннями

Ми бачимо, що в дозріванні й оформленні ідеї роману брало участь багато спонукальних сил, що таяться в душі й думках художника. Але головне завдання оформилося надзвичайно чітко — дати відсіч завітам роману Чернишевського «Що робити?», розвінчати тупикову й аморальну соціалістичну теорію, взявши її прояв у самому крайньому варіанті, у самому крайньому розвитку, далі якого вже не можна йти. Це добре зрозумів критик Н. Страхів, що затверджував, що головна мета роману — розвінчати «нещасного нігіліста» (так Страхів назвав Раскольникова). Противагою «необґрунтованим» ідеям Чернишевського — Раскольникова повинна стати православна християнська ідея, що могла вказати вихід до Світла з теоретичних тупиків головного героя

Таким чином, перед Достоєвським в 1865 році стали два задуми, дві ідеї; один задум — це мир «бідних людей», де справжнє життя, реальні трагедії, реальні страждання; інший задум — «теорія», надумана лише за допомогою розуму, відірвана від реального життя, від реальної моралі, від «божеського» у людині, теорія, створена в «розколі» (Розкольників) з людьми й тому надзвичайно небезпечна, тому що де немає ні божеського, ні людського — там є сатанинське

Потрібно відзначити, що радянське літературознавство геть — чисто відмовляло теорії Раскольникова в життєвості й самій фігурі Раскольникова оголосило надуманої. Тут явно видний соціально — партійне замовлення — відвести «теорію» Родіона Раскольникова від ідей соціалізму (іноді погляди Раскольникова трактувалися як дрібнобуржуазні), а самого героя якнайдалі поставити від Чернишевського з його «особливою людиною».

Відправним моментом своєрідного «бунту» Родіона Раскольникова проти існуючого соціального укладу і його моралі було, безумовно, заперечення страждань людських, і тут ми маємо в романі своєрідний апофеоз цих страждань у зображенні долі родини чиновника Мармеладова. Але не можна не помітити відразу, що саме сприйняття страждань у Мармеладова й Раскольникова відрізняється друг від друга. Дамо слово Мармеладову: «Жалувати! навіщо мене жалувати! — раптом возопил Мармеладов… — Так! мене жалувати немає за що! Мене розіпнути треба, розіпнути на хресті, а не жалувати! Але розіпни, судія, розіпни й, розіпнувши, пошкодуй його!., тому що не веселощі спрагу, а вболівай і зліз!..»

У висловленнях Мармеладова ми не зауважуємо ні тіні богоборства, ні тіні соціального протесту — він всю провину бере на себе й собі подібних. Але тут є присутнім і іншою стороною питання — вигляд свій і страждання своєї родини Мармеладов сприймає як щось неминуче; у його самобичуванні, християнському каятті немає бажання почати життя «по — божеськи», звідси його смиренність виступає тільки як бажання прощення й не містить у собі резервів самовдосконалення

Не випадково сповідь спившегося чиновника викликає в Раскольникова спочатку презирство й думка про те, що людина — негідник. Але далі виникає ідея більше глибока; «Ну а коли я збрехав, — викликнув він раптом мимоволі, — коли дійсно не негідник людин, весь взагалі, весь рід тобто людський, то виходить, що інше все — забобони, одні тільки страхи налущені, і немає ніяких перешкод, і так тому й варто бути!,.»

Про що тут мова? Якщо страждає людина безвинно, раз він не негідник, то все зовнішнє стосовно нього (що дозволяє страждати й викликає страждання) — забобони. Соціальні закони, мораль — забобони. І тоді Бог — теж забобон. Тобто людина — сам собі пан і йому все дозволен.о

На відміну від того ж Мармеладова Розкольників починає шукати причину страждань людини не в ньому самому, а в зовнішніх силах. Як тут не згадати міркування В. Г. Бєлінського про те, що він, не одержавши там зрозумілої відповіді на питання, чому страждає маленька людина, поверне квиток у царство Божие назад, а сам прожогом кинеться долілиць.

Колишні міркування Раскольникова про «реальну справу», що усе не зважуються зробити «з боягузтва», остраху «нового кроку», починають підкріплюватися зростанням у його теоретичних побудовах ідеї самоцінності человеческой особистості

Однак християнські норми ніяк не вписуються в що затверджувалася Раскольниковым «нову мораль». Поділ на страждаючим і винні в стражданнях проводиться Человекобогом без обліку християнського права на порятунок кожного грішника, і Божий суд підмінюється на землі судом озлобленого стражданнями Человекобога.

Для Раскольникова сьогоденням поштовхом до реалізації його ідеї послужив почутий їм розмова студента й офіцера в трактирі: «Дозволь, — говорить студент своєму співрозмовникові, — я тобі серйозне питання задати хочу… дивися: з одного боку, дурна, безглузда, незначна, зла, хвора старушонка, нікому не потрібна й, навпроти, усім шкідлива, котра сама не знає, для чого живе…»

«Виходить, убивство баби — не злочин». До такого висновку у своїх міркуваннях приходить Родіон Розкольників. Однак у чому порочність теорії Раскольникова? З певної точки зору він правий — розум завжди виправдає жертву заради загального щастя. Але як розуміти щастя? Воно не полягає в нагромадженні або перерозподілі матеріальних благ, моральні категорії взагалі не піддаються раціоналізована

М. И. Туган — Барановський пропонує саме під цим кутом розглядати трагедію Раскольникова: «…Він хотів логічно обґрунтувати, раціоналізувати щось, по самій своїй істоті не допускає такого логічного обґрунтування, рационализирования. Він хотів цілком раціональної моралі й логічним шляхом прийшов до її повного заперечення. Він шукав логічних доказів морального закону — і не розумів, що моральний закон не вимагає доказів, не повинен, не може бути доведений — тому що він одержує свою верховну санкцію не ззовні, а із самого себе».

Далі логіка міркування затверджує християнську думку про те, що злочин Родіона Раскольникова саме в порушенні морального закону, у тимчасовій перемозі розуму над волею й совістю. Чому особистість усякої людини являє собою святиню? Ніякої логічної підстави для всього цього привести не можна, як не можна привести логічної підстави для всього того, що існує власною своєю силою, незалежно від нашої волі. Факт той, що наша моральна свідомість непереможна затверджує нам святість людської особистості; такий моральний закон. Яке б не було походження цього закону, він настільки ж реально існує в нашій душі й не допускає свого порушення, як будь — який закон природи. Розкольників спробував його порушити — і впав

З відверненою теорією, породженої за допомогою лише розумової роботи, вступила в боротьбу життя, пронизане божественним світлом любові й добра, розглянуте Достоєвським як визначальна сила трагедії героя, спокушеного голими міркуваннями,

Можна, звичайно, міркувати про те, що причинами появи теорій соціалістичної користі, начебто філософських побудов Раскольникова, або, скоріше, не причинами, а живильним могти середовищем з’явитися занепад релігійності в суспільстві, як уважав С. А. Аскольдов. Але практична мета, що випливає з теорії Раскольникова, цілком ясне — одержання влади над більшістю, побудов щасливого суспільства шляхом заміни людської волі матеріальними благами

Не можна не погодитися з міркуваннями С. А Аскольдова про те, що в цілому ряді добутків, зокрема в «Підлітку», Достоєвський категорично засуджує думки про «чесноту без Христа»: «Звичайно, це чеснота не особистого життя, а саме як суспільного служіння». Достоєвський не тільки не вірить їй, але бачить у ній найбільша спокуса й принцип руйнування. Суспільне благо, якщо воно засновано не на завітах Христа, неодмінно й фатальним образом перетворюється в злість і ворожнечу, і благо людства стає лише маскою, що спокушає, по суті злої й заснованої на ворожнечі громадськості

До чого може привести неминуче падіння цієї маски й торжество зла, що вона прикривала, добре передвіщена Достоєвським у пророчому сні Родіона Раскольникова в епілозі «Злочину й покарання». Має сенс згадати його: «Йому марилося у хворобі, начебто увесь світ засуджений у жертву якийсь страшної, нечуваної й небаченої моровой виразці, що йде із глибини Азії на Європу. Усе повинні були загинути, крім деяких, досить деяких, вибраних». З’явилися якісь нові трихіни, істоти мікроскопічні, що вселялися в тіла людей. Але ці істоти були парфуми, обдаровані розумом і волею. Люди, що прийняли їх у себе, ставали негайно ж біснуватими й божевільними…

Це причини, а далі — наслідку цієї бесноватости: «Але ніколи, ніколи люди не вважали себе так розумними й непохитними в істині, як уважали заражені

Ніколи не вважали непоколебимее своїх вироків, своїх наукових висновків, своїх моральних переконань і вірувань…» Наступний етап бесноватости — впровадження теорії в життя, у голів «тварин тремтячих»: «Цілі селища, цілі міста й народи заражалися й сумасшествовали. Всі були в тривозі й не розуміли один одного, усякий думав, що в ньому в одному й полягає істина, і мучився, дивлячись на інші, бив себе в груди, плакав і ламав собі руки…»

Роз’єднання людей, що втратили загальні моральні принципи в божій моралі, неминуче приводить до соціальних катастроф: «Не знали, кого і як судити, не могли погодитися, що вважати злом, що добром. Не знали, кого обвинувачувати, кого виправдувати. Люди вбивали один одного в якійсь безглуздій злості…»

Далі в Достоєвського — найглибша думка про стирання в періоди революційних потрясінь різниці між «своїми» для революції й «чужими». Революція починає «пожирати власних дітей»: «Збиралися один на одного цілими арміями, але армії, уже в поході, раптом починали самі терзати себе, ряди розбудовувалися, воїни кидалися один на одного, кололися й різалися, кусали і їли один одного. Почалися пожежі, почався голод. Всі й усе гинуло…»

А як же з великими ідеалами добра й щастя для людей? Достоєвський про це говорить дуже виразно: «Виразка росла й просувалася усе далі й далі. Урятуватися в усьому світі могли тільки кілька людей, це були чисті й вибрані, призначені почати новий рід людей і нове життя, обновити й очистити землю, але ніхто й ніде не видал цих людей, не чув їхні слова й голоси».

Микола Бердяєв у своїй статті «Парфуми російської революції» як одне з дивних прозрінь Достоєвського побачив його переконання в тім, що російська революція «є феномен метафізичний і релігійний, а не політичний і соціальний». Для російського соціалізму надзвичайно важливо одержати відповідь на питання: є чи Бог? Звідси Достоєвський передчував, як гіркі будуть плоди російського соціалізму без Бога

Н. Бердяєв розглянув у творах Достоєвського розуміння філософських, психологічних, атеїстичних ознак російських бунтарів: «Росіяни суцільно й поруч бувають нігілістами — бунтарями з помилкового моралізму. Росіянин робить історію Богові через сльозинку дитини, повертає квиток, заперечує всі цінності й святині, він не виносить страждань, не хоче жертв. Але він нічого не зробить реально, щоб зліз було менше, він збільшує кількість пролитих сліз, вона робить революцію, що вся заснована на незлічимих сльозах і стражданнях…»

Росіянин нігіліст — мораліст думає, що він любить людину й співчуває людині більше, ніж Бог, що він виправить задум Божий про людину й світ

Заповітне бажання полегшити страждання народу було праведно, і в ньому міг виявитися дух християнської любові. Це й увело багатьох в оману. Не помітили змішання й підміни, покладених в основу російської революційної моралі, антихристових спокус цієї революційної моралі російської інтелігенції. Російські революціонери пішли за спокусами антихриста й повинні були привести спокушений ними народ до тої революції, що нанесла страшну рану Росії й перетворила російське життя вад.

Теорія Раскольникова і його практичні справи по реалізації своїх планів, дивним образом пронизавши час, знайшли своє втілення в революції сімнадцятого року. Історія зв’язала думки російських хлопчиків — нігілістів дев’ятнадцятого століття із кривавими справами їхніх послідовників у столітті двадцятому