tragichna dolya grigoriya melexova v romani sholoxova tixij don sholoxov - Шкільний Всесвіт

Серед книг про революційні події й громадянську війну «Тихий Дон» виділяється самобутньою унікальністю. Чим же скоряє читачів ця книга? Я думаю, насамперед значущістю й масштабністю подій, описаних у ній, глибиною й реалістичністю характерів героїв, що дозволяє нам задуматися над піднятими в романі морально — філософськими питаннями. Письменник розгорнув перед нами, читачами, картину життя козачого Дону, з його особливостями, традиціями, своє образним побутом, що розвертається на тлі життя історичної. У перетинанні індивідуальних людських доль із соціальними потрясіннями — справжня правда, погляд на революцію й громадянську війну не з одного боку, як це було в більшості книг того часу, а з обох. Оповідаючи про нещадне зіткнення класів у кривавій громадянській війні, автор з неповторною силою виразив думки й почуття загальнонародні, загальнолюдські. Він не намагався сховати або приглушити гіркота трагедії, породженою революцією. Тому до «Тихого Дону» потягнулися, у першу чергу, читачі — сучасники, незалежно від їх «станової» приналежності, тому що кожний знаходив у ньому й щось своє, особисто пережите, відчуте, і загальне для всіх, глобальне, філософське

Великим народним горем вторглась у життя козаків хутора Татарського війна з Німеччиною. У дусі старих повір’їв письменник малює похмурий пейзаж, що передвіщає лихо: «Ночами густіли за Доном хмари, лопалися сухо й розкотисто громові удари, але не падав на землю, що пышет жаром гарячковим, дощ, вхолосту палила блискавка. По ночах на дзвіниці ревів сич. Хитк і страшні висіли над хутором лементи, а сич із дзвіниці перелетів на цвинтар… — Худому бути, — пророкували старі. — Війна пристигнет». І от різко порушується устояний мирний побут, всі тревожней і стремительней розвиваються події. У їхньому грізному вирі кружляються, як друзки в повіддя, люди, і мирний тихий Дон огортається пороховим димом і гаром пожарищ. Неминуче «крокує» по сторінках «Тихого Дону» історія, в епічну дію втягуються долі десятків персонажів, оказавшихся на роздоріжжях війни. Гуркочуть грози, у кровопролитних сутичках зіштовхуються ворогуючі сторони, і на цьому тлі розігрується трагедія щиросердечних випробувань Григорія Мелехова, що виявляється заручником війни: він завжди в центрі грізних подій. Не можна до кінця зрозуміти гуманістичний зміст книги, не усвідомивши складності шляху головного героя, що узагальнює художньої сили цього образа

Не для кровопролиття прийшов Григорій у цей мир. Змолоду був він добрим, чуйним до чужого лиха, закоханим в усі живе в природі. Якось на косовиці випадково зарізав він дикого каченяти й з раптовим почуттям гострої жалості дивився на мертву грудочку, що лежала в нього на долоні. Письменник змушує нас запам’ятати Григорія в гармонійній злитості з миром природи, чуйним. Але суворе життя вклало в його працьовиті руки шаблю. Як трагедія переживається Григорієм перша пролита їм людська кров. В атаці він убив двох австрійських солдатів, причому одного вбивства можна було уникнути. Усвідомлення цього страшною вагою лягло на душу героя. Скорботний вигляд убитого був потім йому й у сні, викликаючи «нутряний біль». Описуючи особи молодих козаків, що потрапили на фронт, письменник знайшов виразне порівняння: вони нагадували «стеблинки скошеної що в’яне й міняє свій вигляд трави». Таким скошеним вянущем стеблом став і Мелехов — необхідність убивати позбавила його душу моральної опори вжизни.

Перші зустрічі з більшовиками (Гаранжой, Подтелковым) набудовують Григорія на прийняття ідей класової ненависті: вони здаються йому справедливими. Однак чуйним розумом він угадує й у вчинках більшовиків щось, що спотворює ідею народного звільнення. Виявившись головою Донського ревкому, Подтелков став зарозуміла, жорстоким, влада хмелем ударила йому в голову. За його наказом і при його особистій участі були бессудно побиті полонені загону Чернецова. Ця невиправдана нелюдськість відіпхнула Мелехова від більшовиків, тому що вона суперечила його поданням про совість і честь. Григорію багато разів доводилося спостерігати жорстокість і білих, і червоних, тому гасла класової боротьби стали здаватися йому марними: «Хотілося відвернутися від усього бурливого ненавистю, ворожого й незрозумілого миру… Тягло до більшовиків — ішов, інших вів за собою, а потім брало роздум, холодів серцем». Котлярову, увлеченно що доводить, що нова влада дала бідним козакам права й рівність, Григорій заперечує: «Козакам ця влада, окромя розору, нічого не дає! А куди це рівняння ділося? Червону Армію візьми. Взводний у хромових чоботах, а Ванек в обмотках. Комісара видал, весь у шкіру заліз, і штани, і тужурка, а іншому на черевики шкіри не вистачає. Так ить це рік ихней влади пройшов, а вкореняться вони, — куди рівність дінеться?» Душу Мелехова страждає «тому, що став він на грані в боротьбі двох почав, заперечуючи обоє їх». Судячи з його роздумів, учинкам, він був схильний шукати мирні шляхи до рішення життєвих протиріч. Виправдуючи «Верхнедонскую Вандею», що виникла в результаті більшовицької політики «расказачивания Дону», він, проте, не хотів відповідати жорстокістю на жорстокість: наказав відпустити полоненого козака — хоперца, звільнив з в’язниці арештованих, кинувся рятувати комуністів Котлярова й Кошового

Міжусобиці вимотали Мелехова, але людські почуття в ньому не вгасали. От він, посміхаючись, довго слухав веселе щебетанье дітей. «Як пахнуть волосся в цих детишек! Сонцем, травою, теплою подушкою й ще чимсь нескінченно рідним. І самі вони — ця плоть від плоті його, — як крихітні степові птахи… Ока Григорія застеляв мрячний серпанок зліз…» Це загальнолюдське — драгоценнейшее в «Тихому Доні», його живаючи душу. Чим більше втягував Мелехова вир громадянської війни, тим вожделеннее ставала його мрія про мирну працю: «…Ходити по м’якій орній борозні плугатарем, посвистувати на биків, слухати журавлиний блакитний трубний клич, ласкаво знімати із щік наносне срібло павутини й невідривно пити винний захід осіннім, піднятим плугом землі, а замість цього — розрубані лезами доріг хліба». Після семи років війни, після чергового поранення під час служби в Червоній Армії, що давало йому моральне право на здійснення мирної мрії, Григорій будував плани на майбутнє: «…Зніме будинку шинель і чоботи, взується в просторі чирики… Добре б узятися руками за чапиги й піти по вологій борозні за плугом, жадібно вбираючи ніздрями сирої й прісний захід розпушеної землі…» Утікши з банди Фоміна й збираючись на Кубань, він повторював Ксенії своє заповітне: «Ніякою роботою не погнушаюсь. Моїм рукам працювати треба, а не воювати. Вся душа в мене изболелась…»

Від горя, втрат, ран, метань у пошуках соціальної справедливості Мелехов рано постарів, втратив колишнє молодецтво. Однак не розгубив «людське в людині», його почуття й переживання — завжди щирі — не притуплялися, а, мабуть, тільки загострювалися. Прояву його чуйності й співчуття людям особливо виражені в завершальних частинах добутку. Героя потрясає видовище вбитих: «знявши картуз, намагаючись не дихати, обережно» об’їжджає він мертвого старого, що розтягся на розсипаній золотій пшениці. Проїжджаючи місцями, де котилася колісниця Війни, сумно зупиняється перед трупом замученої жінки, поправляє на ній одяг, пропонує Прохорові поховати її. Він поховав безневинно вбитого, доброго й працьовитого діда Сашку під тим же тополею, де у свій час останній поховав його й Ксенії дочка. «…Григорій приліг на траву неподалік від цьому маленькому, дорогого серцю цвинтаря й довго дивився на величаво розпростерте над ним блакитне небо. Десь там, у вышних безмежних просторах, гуляли вітри, плили осіянні сонцем холодні хмари, а на землі, що тільки що прийняла веселого лошадника й п’яницю діда Сашку, всі так само люто кипіло життя…» Ця виконана суму й глибокого філософського змісту картина своїм настроєм перегукується з епізодом з «Війни й миру» Л. Н. Толстого, коли поранений Андрій Болконский бачить над собою бездонне, спокійне небо Аустерлица.

У приголомшливій сцені похорону Ксенії перед нами з’являється вбитий горем, що випило до країв повну чашу страждань, до строку пристаріла людина, і ми розуміємо: відчути з такою глибинною силою горі втрати могло лише велике, хоча й поранене серце. Григорій Мелехов виявив неабияку мужність у пошуках правди. Але для нього вона — не просто ідея, якийсь відсторонений символ кращого людського буття. Він шукає її втілення в житті. Стикаючись із безліччю маленьких приватних правд, і готовий прийняти кожну, він виявляє їхня неспроможність при зіткненні з життям. Внутрішній конфлікт дозволяється для Григорія відмовою від війни й зброї. Направляючись до рідного хутора, він викинув його, «ретельно витер руки про підлогу шинелі». Що ж буде з людиною, Григорієм Мелеховим, що не прийняв цього ворогуючого миру, цього «здивованого існування »? Що з ним буде, якщо він, як самка стрепета, що не в силах злякати залпи знарядь, пройшовши всіма дорогами війни, уперто прагне до миру, до життя, до праці на землі? Автор не відповідає на ці питання. Мелехову не довіряли тоді, коли він міг ще на це розраховувати. Правдивий художник М. Шолохов нічого не міг змінити в його долі, не піддався спокусі прикрасити фінал. Трагедія Мелехова, посилена в романі трагедією майже всіх рідних і дорогих йому людей, відбиває драму цілого краю, подвергшегося насильницькій «класовій переробці». Своїм романом М. Шолохов звертається й до нашого часу, учить шукати моральні й эстетические цінності не на шляхах класової нетерпимості й війни, а на шляхах миру й гуманізму, братерства й милосердя