Елегії й балади Жуковського вплинули не тільки на розвиток романтизму в Російській літературі, але й на російську літературу в цілому, тому що Жуковський відкрив нові психологічні способи зображення зовнішнього миру й вираження внутрішнього стану людини

Так, наприклад, він «винайшов» романтичний стиль, що став основою російської лірики XIX — XX вв., — «мова душі». При описі зовнішнього миру головним є не те, що сприймає поет, а те, що він при цьому почуває, як він переживає побачене, почуте. «Мова душі» — це стиль, за допомогою якого поет навмисно створює враження недомовленості сказаного. Жуковський першим у російській Літературі виразив глибокий психологічний парадокс: слово не може виразити адекватно внутрішній стан людини. Словом можна лише натякнути на происходящее в душі; слова — це лише умовні знаки для позначення щиросердечних рухів. Тому Жуковський так любить слова й вираження, які розраховані на асоціативне розуміння читача

Досить розвинено у творчості поета було поняття «романтичного дуалізму» (або двоемирия), протиставлення навколишньому світу кращого світу своєї мрії. У романтиків 30 — х рр., а потім романтиків кінця XIX — початку XX вв. позначаються два контрастних варіанти неприйняття навколишнього світу: умовно їх можна назвати «бунтом» і «втечею». Або письменник — романтик буде рішуче говорити про свою готовність до боротьби із гнітючим його миром, буде призивати до дії, до подвигу, до бунту (у різних варіантах таку позицію можна бачити у творчості романтиків різних епох; наприклад, у Лермонтова й у молодого Горького). Або письменник — романтик буде принципово «відмовлятися» від навколишнього світу, намагатися піти, зникнути, бігти від нього (наприклад, у Бальмонта: «Я ненавиджу людство, // Я від нього біжу поспішаючи. // Моя єдина батьківщина — // Моя пустельна душа»). Тобто вони, ці пізні романтики, черпали свої ідеї із творчості Жуковського, його протиставлення миру «тут» і миру «там».

Розуміння Жуковським миру «там» мистично. У багатьох його добутках видно вираження містичної віри в чудо загробного буття душі, у майбутнє вічне блаженство. Він наполягав на необхідності терпіння й смиренності перед долею, але разом з тим внутрішнє ремство на вищі сили, що прирікають людину на земні страждання, іноді мимоволі проривається в його елегіях і баладах. Звідси — тема долі, приречення й людської волі в його добутках. Згодом ця проблематика чи стане не головної в російській романтичній літературі, яскраво виразившись у Баратинського, Лермонтова, Тютчева, Блоку. Тема долі — головна тема балад Жуковського й осмислена їм у трьох основних варіантах: крізь призму давньогрецьких подань про сліпу Долю — у так званих «античних» баладах, де на першому плані — рефлексія героїв про свою долю; через опис таємничих подій з фатальним результатом — в «західних» і «росіян» баладах; як розповідь про трагічну розлуку закоханих

В «античних» баладах доля — це ірраціональний, але передбачувана Доля: герої грецьких міфів знають свою долю. У багатьох «західних» і «росіян» баладах доля матеріалізується в страшних образах примар, мерців, парфумів, тіней і є силою, непередбаченої для людини. Але й у тім і в іншому випадку доля виступає як «сила, нас гнітюча» («Торжество переможців») — як сила, що підкоряє вільну волю людини

Поетика деяких балад Жуковського те саме що образний мир сновидінь. Непередбачуваність долі втілена в загадкових сюжетах і таємничих образах баладного миру, що імітує мир підсвідомих щиросердечних рухів. «Підсвідомі», «сновидческие» образи балад Жуковського створюють, на додаток до двох його «денного» мирам («там» і «тут»), третій, потойбічний мир — мир «нічних» страхів людини. «Темні» сили потойбічного миру як би втілюють мовою сновидінь неминучість долі, що чекає людини. «Мова душі» у баладах заміняється аналогічним «мовою сновидінь». Асоціативно — Символічна абстрактна образність елегій, що виражає зв’язок душі з гармонійним небом, заміняється в баладах «мовою сновидінь», «материализующим» зв’язок душі з хаотичним потойбічним миром

Найчастіше «темні» сили обрушуються на злочинців і грішників. Тим самим Жуковський як би заспокоює себе й читача: добро повинне перемогти зло. Таке його моральне переконання. Але іноді «темні» сили обрушуються на безневинні («Лісовий цар»), і їхні дії не виправдані ніякою мораллю. У цьому можна бачити прояв внутрішніх коливань Жуковського; адже якщо перемагає «темна» сила з потойбічного миру, виходить, нема рації вірити в загробне блаженство. Ці сумніви виявилися найбільше в баладах про любовну розлуку. З одного боку, Жуковський підкреслює, що навіть смерть коханої людини — це не привід для розпачу: людина повинен зносити удари долі й чекати смертної години, коли його душу відлетить на небеса й там з’єднається з душею улюбленої, обретя повноцінне щастя. Але, з іншого боку, усяка людина мріє про земне щастя, і йому мало мрії про щастя майбутньому. Крім того, саме щастя в загробному світі — занадто ефемерно, тому що як воно виглядає, ніхто не знає; воно — не більш, ніж мрія. Тому в баладах Жуковського проривається ремство на долю («Людмила») і навіть безпросвітна нудьга («Алонзо»), незважаючи на віру Жуковського. Ні для Людмили, ні для Алонзо Жуковський не знаходить слів розради

Але подолання розпачу — одна з головних ідей поета. У баладах таке подолання відбувається, по — перше, за допомогою «віри в провиденье» — вірою в те, що для тих, хто здатний терпіти, уготовано в загробному світі вище щастя з’єднання з рідною душею; по — друге, за допомогою романтичної іронії над власними вимислами:

Тут більші чудеса,

Дуже мало складу;

По — третє, саме накопичення фантастичних жахів є свого роду способом «витиснення» їх з підсвідомих глибин душі — душу як би очищається від страхів

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *