tema velikoi vitchiznyanoi vijni v suchasnij vitchiznyanij prozi po romani yu bondareva vibir bondarev yurij - Шкільний Всесвіт

Прочитавши роман «Вибір», я надовго втратила спокій. Уразила трагічна фігура Іллі Рамзина, дуже суперечлива й разноплановая. Можна зрозуміти й пояснити його вчинки під час війни, але не можна виправдати їх. Ю. Бондарев говорив один раз читачам, що Література повинна турбувати. Йому, як письменникові, хочеться, щоб у герої були й «день», і «ніч», тому що людині далеко до досконалості, і потрібно увесь час стукатися в його серце й розум. Більшість добутків Ю. Бондарева — про війну. У них розкривається психологія людини на війні. Ці добутки хвилюють, навколо них іде багато споровши

Яким був Ілля Рамзин на початку війни? Що привело його до втрати зв’язку з Батьківщиною? «Юним, сильним, рішучим, підпорядковуючим своїм гарячим і небезпечним блиском чорних глузливих очей», Ілля в шкільні роки займався гімнастикою, самбо, обтиранням снігом, «щоб не бути приниженим силоміць інших…». Разом зі своїм другом Володею Васильєвим хотів піти на фронт добровольцем. Але через юний вік його не взяли й послали на дев’ять місяців в артилерійське училище. Після училища він попадає на фронт

Характер Іллі Рамзина проявляється в обігу з Лазарєвим. Незважаючи на те, що Лазарєв — мерзотник, все — таки у взаєминах з ним Рамзин занадто прямолінійний. Він затверджував, спілкуючись із Лазарєвим, владну, що не сумнівається силу командира батареї, чиї обов’язки виконував. Так само, як пізніше з ним надійдуть капітан Пужавин і майор Воротюк. Коли батарею Рамзина оточили німці, майор Воротюк залишив «ділянку оголеним, не прикривши батарею ні взводом, ні відділенням піхоти». Незважаючи на це Воротюк обвинуватить Рамзина в боягузтві: «А я — те вважав, що ви загинули як герой! Розстріляли всі снаряди й загинули під гусеницями танків, але не пішли. Не драпнули! Ах, труси, труси!» Лазарєв не гребує неправди, заявляючи, що їхня батарея не відступила б, якби комбат не наказав, і що комбат «з бабою нічку проамурил», тому й проворонив ворога. Дивовижний наклеп Лазарєва розуміють усе. Але Воротюк, щоб виправдатися перед начальством, віддає наказ: винести знаряддя з оточення, хоч вроздріб. Інакше — трибунал. «Іди й подумай, яка куля слаще! Наша або німецька! Іди! Ма — Арш звідси!» — наказує Воротюк Рамзину. Неважко уявити собі стан Іллі. Тиха, божевільна лють охоплює його. «Ні, живі ми йому не потрібні. Він уже доповів начальству, що ми геройски загинули, роздавлені гусеницями, і тому тільки танки зайняли станцію. Наша смерть — його виправдання, Володька Воротюк ніколи не відступає. Ми загинули разом зі знаряддями. Зрозумів?» — говорить Рамзин Васильєву. Авторська позиція стосовно Воротюку гранично ясна. Його портрет, умови побуту, у яких він жив на фронті, манеру спілкування з підлеглими Бондарев зобразив гостро й правдиво. У стані запеклості, бажання мстити Ілля Рамзин всадить дві кулі в Лазарєва, одну прибереже для себе, але потрапить вплен.

Через 30 років після війни Рамзин готовий «платити по рахунках»: «За те, що не повернувся, а тепер вертатися пізно. За те, що не подох у полоні, не захлинувся в дерьме, як сотні інших росіян за кордоном… Але у Власова не служив. Хоча вербували в Заксенхаузе. В іноземному легіоні не воював. У військових злочинцях і карателях не значуся…»

Який же Ілля тепер? Васильєв побачив у Венеції «сивого, трохи вишуканого іноземця в бездоганно зшитому костюмі… ». Подиву художника немає границь: адже Рамзин уважався зниклої без звістки, його завзято розшукувала мати після війни, але він нікому не писав все це час, навіть матері. Рамзин радий зустрічі зі своїм колишнім шкільним товаришем, з його дружиною Марією, у яку колись був чи ледве не закоханий. Але він іронічний, колючий, говорить, що ненавидить політику. Був одружений на німкені, а зараз удівець. Його дорослий син Рудольф працює в Мюнхені. Після смерті дружини Рамзин живе під Римом: там менше росіян. Його мучить одне спопеляюче бажання — побувати на батьківщині, побачити матір. Він усім тут чужий, щиросердечне спокій не для нього. Самітність перетворилася в непосильну ношу. Це «інший Ілля, змучений життям, хворий, розчарований, що не бажає більше нічого бажати…».

Мрія Рамзина збувається — він приїжджає на батьківщину й зустрічається з матір’ю — сивою, сімдесятирічною бабусею. Холодний прийом, що вона робить синові, — остання й сама велика крапля в чаші розплати Рамзина за вчинене. Він гарний, елегантний, підтягнуть, але духовно мертвий. Йому вже ніхто не може допомогти — ні гроші, ні жінка, ні дружба з Васильєвим. І він робить свій останній вибір — самогубство

Хто ж винуватий у цій трагедії? Сама людина. Вибір між життям і смертю Рамзин зробив тому, що пройшов через каяття, через покарання совістю. Рамзин у важкій ситуації не зумів перемогти себе, свою особисту образу. Він дозволив узяти гору бажанню мести, озлобленню, які завели його занадто далеко. Цікаво, що в момент зіткнення Іллі з Воротюком Васильєв сказав, що з жінкою вночі був не Рамзин, а він. У той момент Василев усвідомлював «необхідність істини не залежно ні від чого, від однієї думки, що може зрадити Іллю, минуле, Москву, школу, усе між ними», тому погодився навіть на власну ганьбу. Рамзину подібна думка про зрадництво найдорожчого не спадала на думку, а власна ганьба він простити не міг. Проблема морального вибору — не єдина проблема роману. У романі даються роздуми Васильєва про своє життя, про добро й зло, істині, щасті. Дуже точно виписана психологія людини творчого, мислячого, талановитого. Стан Васильєва — приступи самітності в дружньому колі, вічний поспіх, мрія про втечу зі столичної суєти куди — небудь у провінційне містечко — знайомо многим. Васильєв — художник, що усвідомить, що переситився зустрічами з людьми мистецтва, що обожнюють «інтелектуальну» балаканину або завидующими його успіх. Цей герой теж не ідеальний, підтвердження цього — взаємини сотцом.

Цікавий образ режисера Щеглова. Багато правди в його викривальний^ — викривальних — викривальні — філолофсько — викривальних эскаладах проти життєвих недосконалостей. І в той же час правильно відповідають йому Васильєв і Лопатин, затверджуючи, що песимізм — нехитра штука. Якщо самому не зайнятися поліпшенням побуту людей, то «ми захлинемося у світі слів, у гострослів’ї, у єхидстві над життям і загинемо». Болісні роздуми Васильєва про різні шляхи людини, про вибір, про єдиний сенс життя й смерті зупиняються, зрештою, на одному — на любові діяльної, вірної любові, великої й вічної. У народі говорять: «Усе минеться, одна любов залишиться».