tema revolyucii j gromadyanskoi vijni v romani borisa pasternaku doktor zhivago pasternak boris - Шкільний Всесвіт

Незвичайно початок роману: «Ішли і йшли й співали «Вічну пам’ять»… Кого ховають?.. «Живаго». Так, на протиставленні жив і мертвого, будується весь добуток Пастернаку

Основне питання, навколо якого обертається «зовнішнє й внутрішня» життя головних героїв, — відносини з революцією, відношення до революції. Найменше і Юрій Живаго, і сам автор були її супротивниками, найменше вони сперечалися з ходом подій, пручалися революції. Їхнє відношення до історичної дійсності зовсім інше. Воно в тім, щоб сприймати історію, яка вона є, не втручаючись у неї, не намагаючись змінити її. Така позиція дозволяє побачити події революції об’єктивно. «Доктор згадав недавно минулу осінь, розстріл заколотників, дітовбивство й женоубийство Палых, криваву колошматину й людино — свіжину, який не привиділося кінця. Бузувірства біл і червоних суперничали по жорстокості, поперемінно зростаючи одне у відповідь на інше, точно них перемножили».

Історія доктора Живаго і його близьких — це історія людей, чиє життя спочатку вибите з колії, а потім зруйнована стихією революції. Позбавлення й розруха женуть родину Живаго з обжитого московського будинку на Урал. Самого Юрія захоплюють червоні партизани, він змушений проти волі брати участь у збройній боротьбі. Кохана Живаго Лара живе в повній залежності від сваволі сменяющих друг друга влади, готова до того, що її в будь — який момент можуть призвати до відповіді за чоловіка, що давно вже залишив їх сдочерью.

Життєві й творчі сили Живаго вгасають, тому що він не може упокоритися з неправдою, що відчуває навколо себе. Безповоротно йдуть доктори, що оточували, люди — хто в небуття, хто за кордон, хто в інше, нове життя

Сцена смерті Живаго — кульмінаційна в романі. У трамвайному вагоні в доктора починається серцевий приступ. «Юрію Андрійовичу не повезло. Він потрапив у несправний вагон, на який увесь час сипалися нещастя… » Перед нами втілення задохнувшейся життя, задохнувшейся тому, що потрапила в ту смугу історичних випробувань і катастроф, що ввійшла в життя Росії з 1917 року. Ця кульмінація підготовлена всім розвитком роману. На його протязі й герой, і автор усе гостріше сприймали події як насильство над життям

Відношення до революції виражалося як з’єднання несумісного: правота відплати, мрія про справедливість — і руйнування, обмеженість, неминучість жертв. На останніх сторінках роману вже через п’ятнадцять років після смерті героя з’являється дочка Живаго Тетяна. Вона перейняла риси Юрія Андрійовича, але нічого не знає про нього: «…ну, звичайно, я дівчина з, без папи, без мами, росла сиротою». Ще влітку 1917 року Живаго пророчив: «…опам’ятавшись, ми вже більше не повернемо втраченої пам’яті. Ми забудемо частину минулого й не будемо шукати небувалому пояснення…»

Але роман закінчується авторським монологом, приемлющим цей мир, який би він у цей момент не був. Життя в самій собі несе початок вічного відновлення, волю й гармонію. «Щасливий, розчулений спокій за це святе місто й за всю землю, за, що дожила до цього вечора учасників цієї історії і їхніх дітей тиранило їх і охоплювало нечутною музикою щастя, що розлилася далеко навкруги». Це підсумок любові до життя, до Росії, до даній нам дійсності, який би вона не була. «Як солодко

Жити на світі й любити життя! ПРО, як завжди тягне сказати спасибі самого життя, самому існуванню, сказати це… наприкінці найтяжчої зими 1920 року».

Ці філософські роздуми виражаються й у циклі віршів, що завершують роман