До теми поета й поезії не раз зверталися багато художників слова, але розкривали неї у своїх добутках по — різному. У середині ХIХ століття визначилися дві основні тенденції в розумінні завдань мистецтва

Прихильники так званого «чистого мистецтва» уважали, що поезія «полягає не в реальності, а в добірності як форми, так і предмета вірша». Вони свідомо йшли від реальних проблем дійсності й зверталися до «вічного» темам

Іншу позицію займали представники демократичного напрямку в мистецтві. Вони опиралися на досвід таких письменників, як поети — декабристи, Пушкіна, Лермонтов. Рилєєв називав себе поетом — громадянином, Пушкіна пишався тим, що своїм мистецтвом будив у людях «почуття добрі», і як поет — пророк бачив місію мистецтва в тім, щоб «дієсловом палити серця людей». Лермонтов у складних умовах російської дійсності 30 — х років ХIХ століття вболівав про те, що голос поета більше не звучить, «як дзвін на вежі вічової в дні торжеств і лих народних».

Так поступово вимальовувалася та позиція в розумінні мистецтва, що головне його завдання визначала як служіння цивільним ідеалам, втілення сподівань народних. Своє закінчене вираження вона одержала в эстетической програмі й практиці «натуральної школи» і її подальших послідовників, серед яких найбільш значне місце займав Некрасов

«У нашій батьківщині роль письменника є насамперед роль учителя, і по можливості захисника безмовн і принижених», — затверджував Некрасов в одному зі своїх листів Л. Н. Толстому. Успадкувавши кращі традиції своїх попередників, він пішов далі й затвердив у російської поезії нові принципи демократичного мистецтва, що повинне було не просто служити народу, але говорити «мовою народу». Таке мистецтво відповідало цивільним запитам суспільства:

Іди у вогонь за честь вітчизни,

За убежденья, за любов…

Іди й гинь бездоганно.

Умреш недарма… Справа міцно,

Коли під ним струменіє кров, —

Призивав поетів Некрасов. Ці погляди відповідали позиції демократичного крила в російському суспільному русі, що з погляду цілей і завдань мистецтва були визначені в роботах соратників Некрасова Н. Г. Чернишевського й Н. А. Добролюбова.

Некрасов прийшов у російську літературу в середині 40 — х років ХIХ століття як новий поет, натхненний Музою, зовсім несхожої на традиційний образ прекрасної діви — богині поезії. У вірші «Учорашній день, години в шостому…», написаному в 1848 році, Некрасов пише, що його Муза — рідна сестра селянки, катованої на площі батогом. Рядка його вірша дивно прості й навіть прозаїчні. У них звучить сувора стриманість і схований біль:

Учорашній день, години в шостому,

Зайшов я на Сінну;

Там били жінку батогом,

Селянку молоду

Ні звуку з її грудей,

Лише бич свистав, граючи…

И Музі я сказав: «Дивися!

Сестра твоя рідна!»

Звичайна вулична сцена перетворюється під пером поета в символ страждання, гордого терпіння й гніву

При цьому грань між цивільною й інтимною лірикою стирається. Це теж відмітна риса поезії Некрасова: всього його добутку, навіть вірша, присвячені любові й природі, тобто тим «вічним темам», за які ратували представники «чистого мистецтва», виражають думки й почуття поета — громадянина. Созерцательно. Поза поета — олімпійця, що равнодушно слухає добру й злу, неприйнятна для Некрасова

Це ще раз підтверджує вірш «Муза», у якому поет говорить про свою Музу як про «сумну супутницю сумних бідняків». При цьому він свідомо протиставляє її Музі поета — романтика, вступаючи у відкриту суперечку із представниками «чистого мистецтва».

Ця тема одержала розвиток у поетичній декларації Некрасова — вірші «Поет і громадянин». У ньому автор затверджує не просто право поета бути громадянином, а вважає це його головним боргом: «Поетом можеш ти не бути, / Але громадянином бути зобов’язаний».

Для цього програмного твору Некрасов обирає форму діалогу. Полемічна спрямованість взагалі властива його творчості. Суперечка лежить в основі багатьох його віршів про специфіку й завдання мистецтва. Так, романтичній Музі він протиставляє свою, «батогом висічену» Музу; «незлобивому поетові» — письменника — сатирика («Блаженний незлобивий поет…»). Він постійно сперечається з тими, хто говорить, що «тема стара страждання народу, / И що поезія забути її повинна» («Елегія»). Така суперечка становить ідейно — композиційну основу вірша «Поет і громадянин».

Один з героїв вірша — розчарований поет, що пройшов складний творчий шлях. Замолоду він «чесно ненавидів» і «щиро любив». Він згадує про тім часі, коли

Без отвращенья, без остраху

Я йшов у в’язницю й до місця страти,

У суди, у лікарні я входив

Не повторю, що там я бачив…

Він не біг від життя, а сміло вторгався в неї, не боявся показати у своїй творчості її темні сторони. Це, безумовно, поет — реаліст, близький за духом і эстетическим позиціям самому авторові. Але взаємини автора й героя в цьому вірші трохи складніше. Адже поет, про яке говорить Некрасов, показаний не в пору своєї активної діяльності, а тоді, коли він знеміг у боротьбі й склав «смиренно руки». Разом із цивільними почуттями померкла і його поезія, він перебуває в стані глибокої кризи. Саме тоді й з’являється «громадянин», що призиває поета повернутися до колишніх ідеалів і зайняти гідне місце в мистецтві й житті суспільства:

Будь громадянин! служачи мистецтву,

Для блага ближнього живи,

Свій геній підкоряючи почуттю

Любові, ЩоВсеобіймає…

Але до кого звернений цей заклик? Вся логіка розвитку художньої думки вірша показує, що Громадянин і Поет у Некрасова не розділені непрохідною прірвою. Можна сказати, що Громадянин живе в самому Поеті. І тоді виходить, що скорбота некрасовского Поета із приводу власного безсилля — істинно громадянська скорбота. Некрасов приходить до заперечення самої альтернативи: поет або громадянин. Він затверджує нове розуміння: поет — громадянин

Ця думка підтверджується й аналізом лексики вірша. На початку вірша громадянин говорить, як поет, тому що проповідує високі ідеали («час горя», «глашатай істин вікових», «віщі струни», «обранець неба»), а поет відповідає, як людина, занурена в прозу життя («ледве я не заснув, куди нам до таких поглядів»). Але в останньому монолозі лексика міняється — тепер поет заговорив по — іншому. Скорбота й каяття охоплюють його. Це вже зовсім інші почуття, і тому звучать інші слова, звучить голос щирого поета («борг священну людину», «доля суворий», «пісень дарунок надзвичайний»).

Кінцівка вірша не дає остаточного рішення суперечки між поетом і громадянином. Так, у результаті цієї суперечки поет готовий корити себе за відступництво від місії цивільного мистецтва:

Бідняк! І із чого потоптав

Ти борг священну людину?

Яку подать із життя взяв

Ти — син хворого хворого століття?

Ключові слова вірша: «Поетом можеш ти не бути, / Але громадянином бути зобов’язаний», — сприймаються не як заклик до поета відмовитися від поетичної творчості заради цивільного служіння, але, скоріше, як той ідеал, до якого, по Некрасову, повинен прагне щирий поет — громадянин

Але чи досяжний цей ідеал? Некрасов залишає це питання відкритим. Вірш «Поет і громадянин» закінчується зовсім не примиренням всіх протиріч, воно обривається драматичною сповіддю Поета:

Під ярмом років душа погнулася,

Охолонула до всього вона,

И Муза зовсім відвернулася,

Презренья гіркого повна

Тепер дарма до неї волаю —

На жаль! Сокрылась назавжди.

И через багато років Некрасова не залишали сумніву в собі, своїй творчості, але все — таки Муза його не залишила. У багатьох інших віршах він продовжує наполегливо шукати відповідь на питання, яким повинен бути щирий поет, яка поезія гідна високих цивільних завдань мистецтва?

Ці міркування відбиваються й у вірші «Блаженний незлобивий поет…», написаному як відгук на кончину великого російського письменника — сатирика Гоголя. Джерелом вірша послужив ліричний відступ, яким починається VII розділ 1 тому «Мертвих душ». У ньому Гоголь виступив на захист мистецтва, що насмілюється показати «тину дріб’язків», а не тільки високу сторону життя

Проте, вірш Некрасова звучить трохи інакше: більш різко, полемично, жагуче. У ньому, як і в Гоголя, протиставляються один одному два типи поетів. Один — «незлобивий поет», «у кому мало честі, багато почуття»; він вітається й підноситься юрбою, «друзями спокійного мистецтва». Іншої — поет — викривач, що «харчує ненавистю груди», а його «караюча ліра» «проповідує любов ворожим словом отрицанья». Шлях такого поета важкий і тернистий. У порівнянні з гоголівською характеристикою, Некрасов підсилює тему неприйняття такого поета юрбою й трагічності його долі. Вірш завершується гіркою картиною:

З усіх боків його клянуть,

И, тільки труп його увидя,

Як багато зробив він, зрозуміють,

И як любив він — ненавидячи!

Саме в цьому вірші висувається відома формула « любові — ненависті», широко підхоплена представниками демократичного табору. Не раз Некрасов буде потім вертатися до неї:

Те серце не навчиться любити,

Яке утомилося ненавидіти

Некрасов підкреслює думку про те, що щирий поет — патріот не тільки той, хто вихваляє свою Батьківщину й оспівує її у віршах. Поет — Громадянин залишається патріотом і тоді, коли насмілюється говорити про недоліки, що існують у його країні, адже він, «як свої, на тілі носить вся виразки батьківщини своєї». Згадаємо, ще Лермонтов затверджував, що вилікувати «хвороба» століття можна тільки за допомогою «гірких ліків». Цю думку продовжує й розвиває у своїй творчості Некрасов

Але він усвідомлював тім, що виконання цього завдання жадає від поета величезної мужності й стійкості. Сам Некрасов, часом, сумнівався у своїх силах:

Що ні рік — зменшуються сили,

Розум лінивіше, кров холодней…

Іноді, йому здавалося, що борг поета — громадянина нездійсненний у тих умовах, у яких йому доводилося жити й творити:

Замовкни, Муза помсти й суму!

Я сон чужої тривожити не хочу,

Досить ми з тобою проклиналися

Один я вмираю — і мовчу

Мотив сумніву звучить у його «Елегії», що багато в чому перегукується з пушкінськими віршами про протиріччя між поетом і тими, до кого звернене його творчість, — «Луна», «Поет і юрба», «Поетові». Порівняння поета з луною звучить і в некрасовской «Елегії». Пушкіна говорить із гіркотою про те, що поет, відгукуючись, як луна, на всі явища життя, не одержує відповіді

Некрасовской «пісні» вторять і ліс, і доли, і ниви, і гори, не озивається тільки народ, якому «присвячені мріяння поета». Це й робить його таким же трагічно самотнім, як і героя пушкінського вірша

Але все — таки Некрасов не відмовляється від ідеї цивільного мистецтва, служіння інтересам народу:

Пускай нам говорить мінлива мода,

Що тема стара — страждання народу

И що поезія забути її повинна, —

Не вірте, юнака! Не старіє вона

Цей заклик звернений і до самого себе. Так знову наприкінці життєвий і творчий шляхи поета починають, незважаючи ні на що, звучати ноти оптимізму й віри в та справа, якій була присвячена його життя. Мінути сумніву проходили, і поет міг з гордістю затверджувати:

Я ліру присвятив народу своєму

Бути може, я вмру невідомий йому,

Але я йому служив, — і серцем я спокійний

Пускай завдає шкоди ворогові не кожний воїн,

Але кожний у бій іди!

Некрасов з’явився для російського суспільства прикладом поета — громадянина, що «як свої на тілі носить всі виразки батьківщини своєї» і, незважаючи ні на які труднощі, виконує свій борг до кінця

У кожну нову епоху, що вимагає цивільного служіння від людини мистецтва, знову й знову піднімаються питання, що хвилювали Некрасова. І щораз відповіді на них виявляються різними. Бути може, у цьому й складається одне з головних завдань мистецтва й роль поета в житті людей