tema batkivshhini v rosijskij literaturi po tvorchosti ganni axmatovij axmatova ganna - Шкільний Всесвіт

Звичайно найбільше гостро тема Батьківщини встає в Літературі в періоди воєн, революцій і т.п., тобто тоді, коли людині необхідно зробити свій моральний вибір. У Російській літературі ця проблема стала найбільш актуальної на початку XX століття, чому сприяли кілька революцій, Цивільної й Перша світова війни. Нова ідеологія, що принесла із собою революція, була неприйнятна для багатьох як старого, так і нового поколінь російської інтелігенції. Ахматова із самого початку не прийняла революцію й ніколи не міняла свого відношення кней.

Цілком закономірно, що при таких політичних подіях виникає проблема еміграції, що дійсно сильно торкнулася Росії в першій половині XX століття. Багато поетів, письменники, художники й музиканти, близькі Ахматовій, виїхали за кордон, назавжди покинувши Батьківщину

Не з тими я, хто кинув землю

На розтерзання ворогам

Їх мести я не внемлю,

Їм пісень я своїх не дамся

Але вічно жалюгідний мені вигнанець,

Як ув’язнений, як хворий

Темна твоя дорога, мандрівник,

Ополонку пахне хліб чужої…

1922 г

Ахматова не засуджує тих, хто виїхав, але й чітко визначає свій вибір, тому що для неї еміграція неможлива:

Мені голос був. Він кликав утешно,

Він говорив: «Іди сюди,

Залиш свій край глухої й грішний,

Залиш Росію назавжди…

…Але равнодушно й спокійно

Руками я замкнула слух, Щоб цією мовою невартої

Не опоганився скорботний дух

1917 г

Але батьківщиною у віршах Ахматової є не тільки Росія, але й Царське Село, Петербург, Слепнево. Вона описує місця, дорогі насамперед їй самої, свою батьківщину; але проте ці автобіографічні риси не вириваються із загального контексту проблем, що зачіпаються поетесою. Вона розглядає свої особисті враження й переживання, зіставляючи їх із загальнолюдськими. В Ахматової багато віршів, присвячених Петербургові — Петрограду — Ленінграду, місту, з яким так тісно була зв’язана її

Доля

И ми забули назавжди,

Укладені в столиці дикої,

Озера, степу, міста

И зорі батьківщини великої

У колі кривавому день і ніч

Млоїть жорстока знемога…

Ніхто нам не хотів допомогти

За те, що ми залишилися будинку,

За те, що, місто свій люблячи,

А не крилату волю,

Ми зберегли для себе

Його палаци, вогонь і воду…

У віршах Ахматової Петербург — це не символ чогось, це саме місто: «…Ми зберегли для себе Його палаци, вогонь і воду…» Хоча в деяких віршах він може бути й символом Росії в конкретний момент часу, коли на прикладі одного міста показується доля цілої країни або епохи. Рядка з того ж вірша «Петроград, 1919»:

Інша наближається пора,

Уж вітер смерті серце студить,

Але наш священний град Петра

Мимовільним пам’ятником буде

1920 г

Ахматова розглядає події в Росії не тільки як політичні, але й надає їм всесвітнє значення. І якщо в А. Блоку в поемі «Дванадцять» революція — це розгул стихій, всесвітніх сил, то в Ахматової це — кара Божа. Поетеса звертається до біблійних джерел. Наприклад, вірш «Лотова дружина» (1922 — 1924 р.):

И праведник ішов за посланником Бога,

Величезний і світлий, по чорній горі

Але голосно дружині говорила тривога:

Не пізно, ти можеш ще подивитися

На червоні вежі рідного Содому,

На площу, де співала, на двір, де пряла,

На вікна порожні високого будинку,

Де милому чоловікові дітей народила…

Ахматова виправдує її вчинок:

Лише серце моє ніколи не забуде

життя, ЩоВіддало, за єдиний погляд

Це не просто біблійна притча, перекладена на вірші, Ахматова порівнює долю своєї Батьківщини із Содомом, як пізніше з Парижем у вірші «У сороковому році»: «Коли ховають епоху…» Це не смерть Петербурга або Росії, це смерть епохи; і Росія не єдина держава, що осягла ця доля. Все закономерно: у всього є свій кінець і свій початок. Адже будь — яка нова епоха починається обов’язково з катастрофи старої. Можливо, тому у віршах Ахматової є й світлі ноти, що передвіщають народження нового часу

…Але із цікавістю Полоненою кожною новизною,

Дивилася я, як мчаться санки,

И слухала мову рідної. І дикою свіжістю й силою

Мені щастя віяло в особу,

Начебто друг від століття милий

Сходив із мною на ґанок

1929 г

У поемі «Реквієм» Ахматова продовжує свій поетичний прийом, вбудовуючи свої автобіографічні переживання в контекст цілої сучасної епохи. Поема так і починається:

Ні, і не під далеким небозводом,

И не під захистом далеких крив, —

Я була тоді з моїм народом,

Там, де мій народ, до нещастя, був

1961 г>

Знову ж вона вертається до проблеми еміграції й указує на те, що для неї немає й не було іншого виходу, як тільки залишитися на Батьківщині разом з усім народом. Поема присвячена трагедії матері, що втратила сина, И знову Ахматова вирішує її характерними для себе художніми засобами. Вона описує себе й свою трагедію, але зіставляючи її із трагедією всіх матерів, що як коштують із нею зараз у цій черзі, так і матерів всіх часів. Ахматова приводить кілька історичних картин, створюючи тим самим збірний образ:

Смертний піт на чолі… Не забути!

Буду я, як стрілецькі женки,

Під кремлівськими вежами вити

Ахматова порівнює також себе й всіх жінок з Богоматір’ю, що втратила сина:

Магдалина билася й ридала,

Учень улюблений кам’янів,

А туди, де мовчачи Мати стояла,

Так ніхто глянути й не посмітив

Сама композиція поеми говорить про євангельський підтекст: Присвята, Вступ, Вирок, До смерті, Розп’яття, Епілог. І знову, уже в шістдесяті роки, Ахматова вертається до теми Батьківщини. Знову з’являються вірші про дорогі й пам’ятні місця: «Царскосельская ода» (1961 р.) і т.п., що звучать як ностальгія по збіглій епосі. У вірші «Рідна земля», що починається рядками з вірша 1922 року:

И в світі немає людей бесслезней,

Надменнее й простіше нас…

Ахматова продовжує тему Батьківщини. Це не Петербург 1913 року або вже Ленінград; це не революційна Росія; це Росія взагалі, така, яка вона є сама по собі і яка вона для кожного, народженого в ній:

Але лягаємо в неї й стаємо нею,

Тому й кличемо так вільно — своею.