svoyeridnist gumanizmu fedora dostoyevskogo na prikladi romanu zlochin i pokarannya dostoyevskij fedir - Шкільний Всесвіт

В 1866 році Достоєвський пише роман «Злочин і покарання». У назві позначена тема, названі ті моральні категорії, про які буде міркувати автор. Проблема здійснення людиною злочину давно хвилювала Достоєвського. Як же вона вирішується в романі?

Сюжет роману такий: молодий студент Родіон Розкольників, сам що бідує й страждає від свідомості нещасть матері й сестри, зважується на вбивство старухи — процентщицы. Під час розслідування його провина залишається недоведеної, але під впливом життєвих обставин він зізнається в здійсненні вбивства й попадає на каторгу

Через що ж Розкольників зважився на злочин? Не через бідність і голод. Його розумом володіла ідея «дозволу крові по совісті». Весь роман є рух цієї ідеї

Теорія Раскольникова виник як протест проти несправедливості дійсності, проти порядку, що панує, життя в Петербурзі. Нещасні долі матері, сестри, Сонечки Мармеладовой штовхнули його на злочин. «Убий її й візьми її гроші, для того щоб з їхньою допомогою присвятити потім себе служінню всьому людству й спільній справі», — міркував Розкольників. Людина незвичайний, по думці Раскольникова, має право переступити «через інші перешкоди» для блага людства

Після вбивства баби й Лизаветы, що випадково виявилася у квартирі, Раскольникова охопило «похмуре відчуття болісної нескінченної самоти й відчуження». Моральні страждання Раскольникова не можна назвати каяттям. Він не визнає свій учинок злочином; третя частина роману оповідає про боротьбу Раскольникова й Порфирія Петровича, пристава слідчих справ, що догадався, що саме Розкольників зробив убивство. Але, як подумки викликує Розкольників: «немає доказів!».

Що ж привело Родіона Раскольникова до визнання своєї провини? Звичайно, цей світогляд Сонечки Мармеладовой, що ставилася до усім з жалем і яка змогла відкрити Раскольникову шлях до нового, іншого життя, квозрождению.

Достоєвський — співак «принижен і ображених», одержав всесвітнє визнання як великий письменник — гуманіст. Однак гуманізм Достоєвського відмінний від традиційного «людинолюбства».

Уже перший ідеолог російської літератури В. Г. Бєлінський відстоював: селянин — теж людин. Сукупність соціально — історичних і духовно — моральних причин (Вітчизняна війна 1812 року, рух декабристів, проблеми кріпосництва, усвідомлення ролі народу в історичному русі) робить народ центральним поняттям російської національної самосвідомості й, природно, самосвідомості російської літератури XIX століття. Значимість самої особистості визначається тепер її відношенням до народу. Гуманізм включається в більше широку систему суспільно — історичних і духовно — моральних цінностей

Достоєвський як великий гуманіст думає не тільки про народ взагалі, але й про людину, про окрему особистість. Він піднімає образ людини в Літературі до філософії людини. Гуманізм не благодушність, а біль. Герой Достоєвського буде поважати себе, плекати свою чистоту й добропорядність доти, поки випадок не поставить перед його совістю дзеркало. Із цього моменту сЪебе, що вважав, гуманістом буде прискорювати кроки, щоб не відгукнутися на лемент про допомогу, проклинати себе за це, сповідатися в недобрих думках, бичувати щиросердечні слабості, проводити «пробу».

Болісні духовні двобої, жагучі монологи, що оголюють виворіт душі, — все це було незвичним для «традиційного» гуманізму. Метою Достоєвського було вивести сферу підсвідомості, де правлять неясні емоції й інстинкти, у мир життєвої дії. Його автор «Злочину й покарання» називав «фантастичним». Фантастичний реалізм Достоєвського з’являється у двох доданках. «Реалізм» тому, що це вірно відповідає психології буття людини. «Фантастичний» — тому, що ковзні тіні в поточному житті Достоєвський представив як яву

У житті люди говорять і поводяться інакше, чим говорять і надходять у романах Достоєвського. Але вони так думають наодинці із собою, інстинктивно так почувають. І цей мир таємних емоцій письменник виводить у світло як незаперечну реальність. І начебто не люди розмовляють, а спілкуються їхні душі, сперечаються їхньої ідеї. У майбутньому виявилося, що розмови ці не були вигадані Достоєвським: ідеї, думки, інстинкти й емоції стали наочніше й гостріше озиватися в дійсності XX століття — у способі життя, соціальних конфліктах

По суті, вся геніальна серія романів Достоєвського, від «Злочину й покарання» до «Братів Карамазовых», ставиться до епохи 70 — х років, епосі скасування кріпосного права в Росії. І всі питання, пов’язані з володінням людьми, «живими душами», як і відповідальність за вибір країною нових шляхів, — все це хворі «росіяни» питання. Достоєвський недобро озивався про революцію 1789 року, але гасло «волі, рівності, братерства», особливий^ — особливому — по — особливому читавшийся в російських умовах, завжди був для нього головним осередком гаряче поділюваних або відкида_ люто имидей.

Достоєвський був найбільшим захисником ідеалу волі, що розуміється їм як безперешкодна свобода особи. У пору реформ 1861 року це не було відверненою теорією. Але він піддав цей ідеал волі болісному іспиту, угадавши в ньому протиборство добра й зла. Чи буде щаслива людина, якщо одержить волю? Як розпорядиться нею? Чим обернеться для нього ця воля? От лише частина отрутних питань, адресованих

Достоєвським людині, що бажав би, хоча б і всупереч всьому світлу, пожити «по своїй воленьці». Розкольників хоче бути вільним і довести, що він «не тварина тремтяча» і «влада має». Але ця влада — воля для себе при несвободі для інших. Вона і є шлях до злочину. Такій же перевірці піддає Достоєвський ідеал рівності. У соціальній рівності його отпугивает замах на індивідуальність, погибель для яскравого цвітіння життя. Якщо в майбутньому всі сильні розуми будуть «погашені в зародку», а таланти наведені до загального знаменника, то потрібно чи людям така рівність? А що якщо рівність взагалі не сумісна з волею, оскільки все неравно в природі?

Але що тягне Достоєвського сильніше всього і як би дозволяє для нього протиріччя волі й рівності — це братерство. Люди всі різні по своїй природі, але вони змінюються більше, переступивши поріг совісті, заглушивши в собі голос справедливості й добра. Катами не народжуються. Незважаючи на незавидну долю добра у світі, велика відповідальність усякої людини за себе. Приборкати в собі сили природи, а вони дрімають у кожному, — чималу щиросердечну працю й духовне завдання

Ф. М. Достоєвський відкрив новий етап історії й багато в чому визначив її особу, шляхи й форми її подальшого розвитку. Підкреслимо, що Достоєвський не просто великий письменник, але й величезної важливості подія в історії духовного розвитку людства. Чи не вся світова культура суммированно є присутнім у його творчості, у його образах, у його художнім мисленні. І не просто є присутнім: вона знайшла в Достоєвському свого геніального перетворювача, що відкрив собою новий етап художньої свідомості в історії світової літератури

Твір Достоєвського й сьогодні залишаються гостросучасними, тому що письменник мислив і творив у світлі тисячоріч історії. Він був здатний сприйняти

Кожний факт, кожне явище життя й думки як нова ланка в тисячолітньому ланцюзі буття й свідомості. Адже якщо будь — яке, навіть «мале» сьогоднішня подія або слово сприймається як ланка в практичному й духовному русі історії, ця подія й це слово здобувають абсолютне значення й стають гідним предметом творчості. Знаменно, що західна Література освоювала співвідношення понять «індивід» і «нації», а Достоєвський поставив перед російською літературою реальності — «особистість» і «народ».

Виняткова гострота й внутрішня напруженість думки, особлива насиченість дією, які властиві його добуткам, співзвучні внутрішньої напруженості життя нашого часу. Достоєвський ніколи не зображував життя в її спокійному плині. Йому свойствен підвищений інтерес до кризових станів і суспільства й окрему людину, що є на сьогоднішній день самим коштовним вписателе.

Художній мир Достоєвського — це мир думки й напружених шукань. Ті ж соціальні обставини, які роз’єднують людей і породжують у їхніх душах зло, активізують, відповідно до діагнозу письменника, їхня свідомість, штовхають героїв на шлях опору, будять у них прагнення всебічно осмислити не тільки протиріччя сучасної їм епохи, але й підсумки й перспективи всієї історії людства, будять їхній розум і совість, їх гуманізм

Добутку письменника насичені філософською думкою, настільки близької людям нашого часу, і родинні кращим зразкам літератури XX століття. Достоєвський надзвичайно чуйно, багато в чому пророчо виразив вирослу вже в його час і ще більше зрослу сьогодні роль ідей у суспільному житті. Однієї з головних проблем, що мучили Достоєвського, була ідея возз’єднання народу, суспільства, людства, і разом з тим він мріяв про знаходження кожною людиною внутрішньої єдності й гармонії. Він болісно усвідомлював, що у світі, у якому він жив, необхідні людям єдність і гармонія порушені — і у взаєминах людей із природою, і у взаєминах усередині суспільного й державного цілого, і в кожній людині окремо.

Ці питання, що займали центральне місце в колі міркувань Достоєвського — Художника й мислителя, придбали особливе значення в наші дні. Сьогодні особливо гостро встала проблема про шляхи межчеловеческих зв’язків, про створення гармонійного ладу суспільних і моральних відносин і про виховання повноцінного, здорового духовно людини — гуманіста