suspilstvo znaxodit u literaturi svoye dijsne zhittya byelinskij solzhenicyn oleksandr - Шкільний Всесвіт

А. И. Солженицын — лауреат Нобелівської премії по Літературі за 1970 р., автор багатьох розповідей, мініатюр, романів, п’єс, публіцистичних статей. За його плечима «битий шлях», трагічно яскравої, повна безлічі виняткових подій життя

«Великий письменник у країні — це… як би другий уряд», — говорив один з героїв Солженицына. Він говорить, ища правду, будячи совість. Це стає можливим тому, що справжня Література завжди відбиває дійсне життя. Вона, як дзеркало, покаже нас із усіма недоліками, проблемами й, саме головне, допоможе знайти відповіді на важливі питання: «Хто винуватий?» і «Що робити?»

А. Солженицын багато думав про проблеми добра й зла, про те, коли світло доброти здатне перемагати тьму жорстокості й жадібності, як важке життя праведника

Розповідь «Матренин двір», написаний в 1959 р. і опублікований в 1963 р., по визнанню автора, «повністю автобиографичен і достовірний». У ньому відтворюються події, що відбулися в одному з районів «нутряної» Росії, і ставляться вони вчасно повернення письменника з посилання в 1956 р. В основу добутку покладена зустріч автора — оповідача із простій росіянці жінкою Матреной Василівною. Ліричне оповідання про життя й смерть цієї літньої селянки пронизано авторським розумінням правди й краси

Доля закинула героя — оповідача на станцію з дивним для російських місць назвою Торфопродукт. Уже в самій назві відбулося якесь порушення, перекручування споконвічне російських традицій. «Тут стояли колись і перестояли революцію дрімучі, неперехожі лісу». Але потім їх вирубали, перевели під корінь, на чому голова сусіднього колгоспу свій колгосп підняв, а собі одержав героя Соціалістичної Праці

З окремих деталей складається цілісний вигляд російського села. Тут поступово відбулася підміна інтересів живої, конкретної людини інтересами державними, казенними. Уже не пекли хліба, не торгували нічим їстівним — стіл став убогий і бідний. Колгоспники «до самих білих мух усе в колгосп, усе в колгосп», а сіно для своїх корів доводилося набирати вже з — під снігу. Новий голова почав з того, що обрізав всім інвалідам городи, і величезні площі землі пустували за заборами. Довгі роки Матрена жила без рубля, а коли надоумили її домагатися пенсії, то вона вже й не рада була: ганяли її з паперами по канцеляріях кілька місяців — «те за такий, то за такий». А більше досвідчені в житті сусідки підбили підсумок її пенсійним митарствам: «Держава — хвилинне. Сьогодні, бач, дало, а завтра отымет».

Все це привело до перекручування, зсуву самого головного в житті — моральних підвалин і понять. Як вийшло, гірко міркує автор, «що доброго наш, народним або моїм, дивно називає мову майно наше. І його — те втрачати вважається перед людьми ганебно й нерозумно». Жадібність, заздрість друг до друга й озлобленість рухають людьми. Коли розібрали Матренину світлицю, «усі працювали, як бездушні, у тім жорстокості, яке буває в людей, коли пахне більшими грошима або чекають великого частування. Кричали один на одного, сперечалися».

До гіркого висновку приходить читач разом з автором. Незатишно й холодно Матрене в рідній державі. Вона самотня усередині великого суспільства й, що найстрашніше, — усередині малого — свого села, рідних, друзів. Виходить, негаразд те суспільство, система якого придушує кращих

И смерть героїні неминуча й закономірна. Це якийсь рубіж, обрив всіх трималися при Матрене моральних зв’язків. Але чи означає це, що автор не залишає ніякої надії? Яка його позиція? Розповідь Солженицына — це свого роду авторське покаяння, гірке каяття за моральну сліпоту всіх навколишніх, включаючи і його самого. Він схиляє голову перед людиною безкорисливої душі, але абсолютно безмовною, беззахисною, придавленою всією пануючою системою. Автор стає «в опозицію не стільки до тої або іншої політичної системи, скільки до помилкових моральних підстав суспільства». Він прагне повернути вічні моральні поняття, їх глибинне, споконвічне значення