Жити для себе одного не можна — це духовна смерть. «Життя тільки тоді, коли живеш для інших», — писав Толстой. У романі цей принцип справжнього життя є головним. Каратаев уважав життя справжньої тільки ту, котра не має змісту як окреме життя. Вона має сенс тільки як частка цілого

Князь Андрій такою часткою бути не може. Він людина дії, вона вибився з ритму суспільства й взагалі життя. Болконский не пливе за течією, а скоріше готовий сам підкорити собі життя, але в цьому він помиляється. Життя дане нам Богом, він управляє нами, і тому життя підкорити собі неможливо.

У той же час Пьер, увесь час пливучий за течією, зрозумів для себе сутність життя: «Життя є все. Життя є Бог. Усе переміщається, рухається, і цей рух є Бог. І поки є життя, є насолода самосвідомості божества. Любити життя — любити Бога». Він усвідомив нікчемність свого життя, з її гульбами й разгулами, однак він продовжує гуляти й гуляти. Хоча коли Пьер розуміє, що треба жити для інших, він намагається побудувати школи, полегшити життя селян, але, як ми бачимо, у нього це не виходить, тому що Пьер не робив ніяких зусиль, а піддався раптовому пориву, запал якого незабаром охолонув. Товстої писав: «Не роби зусиль, живи за течією — і ти не живеш». Безухов знав, що таке справжнє життя, але нічого не зробив, щоб жити нею

Князь Болконский, навпроти, будує школи, знижує оброки, відпускає кріпаків, тобто робить все те, що не доробив Пьер, однак і він не живе справжнім життям, тому що його принципом є: «треба жити для себе». Однак життя для одного себе — це духовна смерть

В «Війні й світі» Толстой розкриває, що є справжнє життя, показуючи це на прикладі Пьера Безухова й Андрія Болконского. Він показав, що жити, як князь Андрій, для себе одного не можна, що не можна, як Пьер, плисти за течією, не роблячи ніяких зусиль, але треба, як Андрій, «рватися, плутатися, битися, помилятися, починати й кидати й знову починати й знову кидати, і вічно боротися й втрачати». А спокій, у якому перебував Болконский у Богучарово або Пьер у Петербурзі, — щиросердечна підлість. Але, як Пьер, треба любити життя «у незліченних, ніколи не истощимых її проявах». Треба жити, треба любити, треба вірити

«Жива людина той, — писав Толстой, — який іде вперед, туди, де освітлене… спереду його ліхтарем, що рухається, і який ніколи не доходить до освітленого місця, а освітлене місце йде спереду його. І це життя. І інший ні». Людина повинен шукати й не знайти спокою, повинен прагнути до досягнення своєї мети. Щаслива та людинаа, що всьому життю домагається задуманого, всю свою життя присвятивши чому — небудь

Але все — таки справжнє життя — це загальне життя людей, «приводящая особистий інтерес у гармонійну згоду зі спільними нтерес всіх людей». Справжнє життя — це мир. Війни ж суперечать людській сутності, війни — це зло, породжене самими людьми. Ожегов писав, що життя — діяльність людини й суспільства, тобто взаємозалежна діяльність того цілого і його часточок, про які писав у романі Л. Н. Толстой

Треба жити, треба любити, треба вірити