smix chasto buvaye velikim poserednikom u spravi vidminnosti istini vid nepravdi zoshhenko - Шкільний Всесвіт

Михайло Зощенко, старий і гуморист, увійшов у літературу на початку 20 — х років, в епоху складних і драматичних, повну соціальних змін і нововведень. Уже перші добутки молодого письменника свідчили про те, що сатиричний цех поповнився майстром, ні на кого не схожим, з особливим поглядом на мир, системою суспільних і людських відносин, культурою, мораллю, і нарешті, зі своїм особливим зощенковским мовою, що разюче відрізняється від мови всіх до й після нього письменників, що працювали в жанрі сатири. І все — таки головним відкриттям прози Зощенко були його герої: люди самі звичайні, непримітні, не граючі, по сумно — іронічному зауваженню письменника, «ролі в складному механізмі наших днів». Вони, ці люди, далекі від розуміння причин і змісту змін, що відбуваються, не можуть у силу звичок, поглядів, інтелекту пристосуватися до складних відносин між суспільством і людиною, між окремими людьми. Не можуть звикнути до нових державних законів і порядків, а тому попадають у безглузді, дурні, а часом тупикові життєві ситуації, з яких самостійно вибратися не можуть, а якщо їм це все — таки вдається, то з більшими моральними й фізичними втратами

У літературознавстві вкоренилася думка вважати героїв Зощенко міщанами, обмеженими, вульгарними людьми, яких сатирик бичує, висміює, піддає «різанням, що знищує» критиці, допомагаючи людині «позбутися від морально віджилих, але ще що не втратили силу пережитків сметенного революцією минулого». Але, на жаль, ті, хто бачать у Зощенко викривача міщанського способу життя, часто зовсім випустять із уваги співчуття письменника своїм героям, приховувану за іронією тривогу за їхню долю, той самий гоголівський «сміх крізь сльози», що властивий більшості коротких розповідей Зощенко, і особливо його, як він сам їх називав, сентиментальним повістям

Письменник не вважав свою сатиру «ювеналовым бичем». Він ставив перед собою трохи інші мети. М. Зощенко писав: «Французький письменник Вольтер своїм сміхом погасив у свій час багаття, на яких спалювали людей. А ми в міру своїх слабких і незначних сил беремо більше скромне завдання. І своїм сміхом хочемо запалити хоча б невеликий, начебто скіпи, ліхтар, при світлі якого деяким людям стало б помітно, що для них добре, що погано, а що посередньо».

Давньогрецький філософ Платон, демонструючи своїм учням, як поводиться людина під впливом тих або інших життєвих обставин, брав маріонетку й смикав те за одну, то за іншу нитку, і вона приймала неприродні пози, ставала виродливої, жалюгідної, смішний, деформувалася, перетворювалася в купу нелепосочетающихся частин і кінцівок. Зощенковские персонажі подібні до цієї маріонетки, а швидко, що змінюються обставини (закони, порядки, суспільні відносини й ін.), до яких вони не можуть звикнути й пристосуватися, — суть нитки, що роблять їх беззахисними або дурними, жалюгідними або потворними, незначними або пихатими. Все це робить комічний ефект, а в сполученні із просторечьями, жаргонізмами, словесними каламбурами й ляпсусами, специфічними зощенковскими слівцями й вираженнями («за що боролися?», «аристократка мені й не бабі зовсім, а гладке місце», «ми за дірками не приставлені », «що пардон, те пардон» і ін.) викликають, залежно від їхньої концентрації, посмішку або сміх, які й повинні, за задумом письменника, допомогти людині зрозуміти, що «добре, що погано, а що «посередньо». Що ж це за обставини («нитки»), які так безжалісні до тих, хто не грав якої — небудь значної «ролі в складному механізмі наших днів»? Це коли людина всього лише «симпатизував центральним переконанням» («Принадності культури» (1926), а тим більше тим, хто «відрізнявся винятковою відсталістю в політичному змісті» («Вогні великого міста» (1936). В «Лазні» (1924) — це порядки в міському комунальному господарстві, засновані на зневажливому відношенні до простої людини, що може дозволити собі ходити тільки в «звичайну» лазню, де за вхід беруть «гривенник». У такій лазні «дають два номерки. Один за білизну, іншої за пальто із шапкою. А голій людині куди номерки запроторювати?». От і доводиться відвідувачеві прив’язувати «до ніг по номерку, щоб не враз втратити». І незручно відвідувачеві, і виглядає він смішно й нерозумно, але що залишається робити… «не їхати ж в Америку».

У розповідях «Нервові люди» (1924), «Криза (1925) і «Неспокійний дідок» — це економічна відсталість, що паралізувала цивільне будівництво. І як результат — «не те, що бійка, а цілий бій» у комунальній квартирі, під час якого інвалідові «Гаврилову останню голову ледве не відітнули» («Нервові люди»), втеча глави молодої родини, якому життя в «панській» ванні, що знімається за тридцять рублів у знов — таки комунальній квартирі, здалося сущим пеклом, і, нарешті, неможливість знайти місце для труни з покійним усе через тої ж житловий невпорядкованості («неспокійний дідок»). Персонажам Зощенко залишається тільки себе подбадривать надією: «Років, може, через двадцять, а те й менше, у кожного громадянина, мабуть, по цільній кімнаті буде. А коли населення шпарко не збільшиться й, наприклад, усім аборти дозволять — те й по двох. А те й по трьох на рило. З ванною». («Криза»).

У мініатюрі «Якість продукції» (1927) — процвітаюча у виробництві халтура й недостача товарів першої необхідності, що змушують людей кидатися на «закордонну продукцію» («А речі дійсно були, хоча й ношені й, загалом кажучи, що трималися, однак, слів ні, — справжній закордонний товар, дивитися приємно»). У розповідях «Медик» (1926) і «Історія хвороби» (1936) — низький рівень медичного обслуговування. Що залишається робити хворому, як не звертатися до знахаря, якщо йому загрожує зустріч із лікарем, що «операцію поганими руками зробив», «з носа окуляри упустив у кишки й знайти не може» («Медик»)? Та й чи не краще «хворіти будинку», чим лікуватися в лікарні, у якій у пункті прийому й реєстрації хворих на стіні висить плакат «Видача трупів від 3 — х до 4 — х», а митися пропонують у ванні з бабою («Історія хвороби»)? І які можуть бути заперечення з боку хворого, коли в медсестри такі «вагомі» аргументи: «Так це отут одна хвора баба сидить. Ви на неї не обертайте уваги. У неї висока температура, і вона ні на що не реагує. Так що ви роздягайтеся без зніяковілості».

Персонажі Зощенко, як слухняні маріонетки, безмовно підкоряються обставинам. А якщо раптом з’явиться хто — небудь «надзвичайно задиристий» на зразок старого — селянина з розповіді «Вогні великого міста» (1936), що прибуло невідомо з якого «саме колгоспу», «у постолах, з мішком за спиною й ціпком, що намагається протестувати й захищати своє людське достоїнство, то складається думка у влади, що він «не те щоб контрреволюціонер», але відрізняється «винятковою відсталістю в політичному змісті» і до нього необхідно застосувати адміністративні міри. Припустимо, «повідомити за місцем проживання». Добре, що хоч не відправити в заслання, як це й було в сталінські роки. Будучи оптимістом по натурі, Зощенко сподівався, що його розповіді зроблять людей краще, а ті, у свою чергу, — суспільні відносини. Обірвуться «нитки», що роблять людини схожим на безправну, жалюгідну, духовно вбогу маріонетку. «Братики, головні труднощі за, — викликнув персонаж з його розповіді «Страждання молодого Вертера» (1933). — Незабаром ми заживемо, як фонбароны».

Повинна залишитися тільки одна центральна нитка, що управляє поводженням людини, — «золота нитка розуму й закону», як говорив філософ Платон. Тоді не буде людина слухняною лялькою, а буде гармонічною цілісністю — особистістю. У розповіді «Вогні великого міста», що має елементи сентиментальної утопії, Зощенко вустами одного з персонажів проголошує свою формулу моральної панацеї: «Я завжди відстоював ту точку зору, що повага до особистості, похвала й повага приносять виняткові результати. І багато характерів від цього розкриваються, буквально як троянди на світанку». Духовне відновлення людини й суспільства письменник зв’язував із прилученням людей до культури. Йому, людині інтелігентному, що получили прекрасне виховання (про свою родину й походження Зощенко повідомляє в коментарях до повісті «Повернута молодість»: «Мій батько — українець (Полтавської губернії), художник. Дворянин… Його картини й цей — година є в Третьяковській галереї. Моя мати російська. Замолоду вона була акторкою»), людині утвореному («закінчив гімназію», «займався в університеті»), було боляче спостерігати прояв неуцтва, брутальності й духовної порожнечі. Згадаємо його розповіді «Аристократка» (1923), «Принадності культури» (1928) і ін. Не випадково події в розповідях, присвячених цій темі, часто відбуваються в театрі. Театр служить символом духовної культури, який так не вистачало в суспільстві й без якої, уважав письменник, неможливо його вдосконалювання

Повністю відновлено, нарешті, добре ім’я письменника. Добутку сатирика викликають величезний інтерес у сучасних читачів. Зощенковский сміх і сьогодні актуальний