shlyax shukan grigoriya melexova sholoxov - Шкільний Всесвіт

«Тихий Дон» М. Шолохова — роман про долі народу в переломну епоху. Від природи даний Шолохову геній, загострений жорстокою дійсністю, у якій він розвивався, зумів схопити саму суть світової тривоги витающей у повітрі, поставити її на землю, як тільки й можливо в мистецтві, осмислити художнім розумом і наділити в художню плоть — у таку нескінченно зелену історію простого донського козака Григорія Мелехова

Цьому мужньому й відкритому душею людині (от вуж справді особистість!) випало на частку, можна сказати, усе, що визначило століття, — війна світова й війна цивільна, революція й контрреволюція, геноцид над козацтвом, над селянством… Здається, немає таких випробувань для людського достоїнства й волі, через які, як крізь лад, час не прогнало б його. А він козак, у самих генах своїх несучу пам’ять про колишню козачу вільність, про те, що зробили з нею, перетворивши ніколи самих вільних у державних холопів і опричників

Не дивно, що в людській натурі Григорія Мелехова переплелися особливість роду й доля народу, історія давня й на очах що діється. Адже те, що ми довідалися про молодого хлопця Гришке з перших розділів, — уже бунт, виклик насильству й несвободі. Якщо хутірська мораль забороняє йому любити улюблену, якщо строгий «домострой» родини хоче вирішити його долю по — своєму, то й він ним відповідає по — своєму — посилає всіх куди подалі, ляскає дверима рідного куреня й іде із Ксенією в Ягідне, вільний і молодий, що вирішив жити як душу велить

Ще більш жорстока надособистісна влада кине його в криваву кашу війни, буде намагатися перетворити в серошинельную забійну худобину, але він і тут, у зовсім безвихідній ситуації, виявить всі те ж невигубне самолюбство, стане зухвало грати зі смертю, вуж власним життям він вільний розпоряджатися як захоче!

Революція здавалася порятунком для таких, як Мелехов, адже слова волі були написані на її прапорах!.. І, схоже, не було в житті Мелехова більшого розчарування, чим реальність червоного табору, де панувало всі те ж безправ’я, а насильство над людською особистістю виявилося головною зброєю в боротьбі за прийдешнє щастя. Перекреслюючи всі подання про чоловічу, лицарську честь на війні, за наказом Подтелкова захисники волі, як капусту, січуть шаблями взятих у полон, беззбройних. А спереду буде ще й комісар Малкин, що витончено знущається над козаками в захопленій станиці, і бешкетування бійців Тираспольського загону 2 — й Соціалістичної армії, що грабують хутори й козачок, що насилують. Та й самого Григорія Мелехова, тільки — но він повернеться в рідний Татарський, щоб залікувати рану і якось розібратися в сум’ятті думок, учорашні товариші стануть труїти, як дикого звіра, піднятого з лежання, будуть переслідувати, засмагнуть у смердючий кизячный схорон.

Тому, коли займеться козачий заколот, здасться Мелехову, що от нарешті й визначилося все — і для нього самого, і для рідного краю: «Треба битися з тими, хто хоче відняти життя, право на неї»… — він мчиться в бій з «краснопузьши», запаливши коня, навіть скавучачи з нетерпіння; і майбутнє представляється йому як прямій, ясно висвітлений нічним місяцем шлях…

Тим часом спереду — тільки нові катастрофи й усе що тугіше загвинчуються лещата цієї самої «історичної необхідності», про яку так люблять гутарить учені люди, — що б Григорій не вживав і на які би розпачливі вчинки не наважувався, намагаючись вирватися з кільця! Чекає його гірке прозріння в заколоті, коли прийде визнати: «Неправильний у життя хід, і може, і я в цьому винуватий», — і вже зовсім приречене, настигшее в новоросійському порту: «Нехай стервенят, нам зараз однаково…». Ожила була надія, що можна якось заново «переграти життя», у кіннотах Будьонного обернеться ще однією ілюзією, що розвіялася, і знову, у який уже раз, скаже він з такою втомленою покірністю й серцевою щирістю перед своїм дружком з дитячого років, Ведмедиком Кошовим: «Всі мені набридла: і революція, і контрреволюція. Нехай би вся ця… нехай воно все йде пропадом! Хочу пожити біля своїх детишек…».

Як би не так! Те, що здасться Григорію остаточним завершенням усього його мученицького шляху й пошуку, насправді тільки дана йому короткий перепочинок, тому що саме Кошовий з товаришами й проженуть його далі й далі — через фоминскую банду, через нові смерті, загибель найдорожчого на землі істоти, милої Ксенії, з якої мав намір почати останню спробу вирватися із чергового кола. Над її могилою зрозуміє Григорій останнє: що «розстаються вони ненадовго».

От уже глузування над його правдошукацтвом! Невже на Русі тільки розбійницький стан єдино і є втілення вільної волі? І все — таки волею людини, породженого вільним, що не считались ні перед білими генералами, ні перед червоним терором, здійснить він свій останній зухвалий учинок, нехай і зовсім безрозсудний: хоч на годину повернеться до рідного куреня, на знайому донську кручу, що у цьому випадку й впрямь народжує думка про край прірви. Так і не перерослий в « козака — більшовика», не розвінчаний, стояв Григорій Мелехов над своїм обривом, тримана руках тепло хлопчиська, що притискався… «От і все…».