shhoplekaye dushu gumannist u poezii pushkina pushkin oleksandr - Шкільний Всесвіт

Практично будь — який письменник, що пише як поетичні, так і прозаїчні добутки, приречений на те, що їх неминучо будуть порівнювати — усередині його творчості. Олександр Сергійович Пушкін, мабуть, один з тих рідких випадків у Російській літературі, коли дивлячись на творчість письменника, важко визначити, що має більшу художню цінність або хоча б просто ближче тобі як читачеві. Його поезія і його проза подібні двом стихіям, про які рішуче не можна говорити в категорії гірше.

Про лірика ж Пушкіна говорити особливо важко. Як об’єднати разом кілька сотень таких різних у всіх відносинах віршів? Віршів, поєднуваних, здається, лише одним — ім’ям автора — Пушкіна? Вирішити це завдання допомагає сам Пушкін. Є в нього добутку, що дають своєрідний ключ до різноманіття його лірики, що незмінно супроводжувала його протягом його життєвий і творчий шляхи. Одне з них — новела «Єгипетські ночі» (1835).

У ній російський поет Чарский дає приїжджому гастролерові — італійцеві тему для віршованої імпровізації: «Поет сам обирає предмети для своїх пісень; юрба не має права управляти його натхненням». Чарский важко переживає болісну залежність від читачів, що вимагають, щоб поезія повчала й виховувала їх, і бажає знайти підтримку у своїх сумнівах в італійського імпровізатора

У вірші, вимовленому італійцем, поет пояснює безцільність, з погляду юрби, своєї діяльності тим,

… що вітру й орлові

И серцю діви немає закону

Такий поет, як Аквілон,

Що хоче, то й носить він…

И далі італієць говорить про «швидкість вражень», які робить на поета навколишній світ. Таке ж розуміння діяльності поета втримується у вірші «Луна» (1831 рік). Усяке враження буття породжує у творчій свідомості поета «відгук», «відповідь»: «Тобі ж немає відкликання… Такий ти й поет!» — закінчує Пушкін вірш, уподібнюючи поета — лірика луні. Те, що поет тут мається на увазі ліричний, ясно з перерахування «вражень»: полювання на звіра, грім, спів діви, бура й водні вали, сільські пастухи — все це теми для лірика й, відзначимо, з відомої точки зору, теми досить дрібні

Адже тут немає ні політики, ні моралі того, що б виховувало, у недоліку чого дорікали Пушкіна й критики — декабристи, і критики — охранители, а після смерті поета й революційних демократів, особливо Писарєв

Лірична стихія пронизує всі великі віршовані форми Пушкіна, тому й «Руслан і Людмила», і «Євгеній Онєгін», і «Будиночок у Коломне» викликали докори в балаканині, відсутності зв’язку прекрасних картин, відсутності загальної думки. Але всі прояви життя рівні перед поетом і дорівнює гідні стати предметом його ліричного шедевра

У цьому зміст прекрасної фрази з 5 — й статті Бєлінського об Пушкіна: «Загальний колорит поезії Пушкіна й особливо ліричної — внутрішня краса людини й що плекає душу гуманність». Останнє слово в повсякденній мові часто розуміють дрібно: як добре, милосердно — жалісливе відношення до людини. Це вірно, але за що? чому?

От визначення гуманності з новітнього філософського словника: «гармонійний розвиток властивих людині ціннісних здатностей почуття й розуму», «вищий культурний і моральний розвиток» їх «в эстетически закінчену форму». Т. е. гуманність — це краса, формула Бєлінського тафталогична, краса зробила дію, що плекає, на душу критика — демократа. І він правий і глибокий у своєму визначенні: ціннісні здатності почуття й розуму поета — от джерело різноманіття пушкінської лірики, унікальна здатність Пушкіна найнікчемніший і низький предмет звести в перлину створення

Розмова про лірика Пушкіна по «темах»: тема дружби, тема волі й т.д. — неплодотворний, тому що він обов’язково виборчий. При тематичному підході повнота пушкінської особистості, беззаконна воля, з якої він переходив від теми до теми, пропадають. Про це ж свідчить і застосування до Пушкіна поняття «ліричний герой». Якщо розуміти під цим літературознавчий термін, то в лірику Пушкіна ліричного героя немає. Ліричний герой припускає наявність у лірику поета єдності авторської свідомості, його зосередженість на певнім колі проблем, настроїв і т.п. Але головне, що особистість — не тільки суб’єкт, але й об’єкт добутку, його тема. Для Пушкіна в лірику така зосередженість на темі власного Я не характерна, на відміну від Тютчева, Фета й особливо Лермонтова. Для Пушкіна його власне Я — одна з тем, один із проявів рівноцінного у всіх своїх напрямках миру

Сказати, який була людина, що написала — беремо підряд вірші 1830 року — «Поет!» («Поет! не дорожи любовию народної»), «До вельможі», «Біси», «Елегію» («Божевільного років згаслі веселощі»), «Відповідь Анонімові», «Мить жаданий настав» — на підставі змісту цих віршів неможливо, тому що тут не видно єдності особистості. Точніше, воно є, але самий загальне — носій творчої свідомості, суб’єктна призма, власник «магічного кристала», або от ще пушкінська формула: «Усе хвилювало ніжний розум».

Зате в Лермонтова, Блоку, дореволюційного Маяковського єдиний ліричний герой виявлений цілком виразно. Аналіз одного вірша, обраного з безлічі, починається з обґрунтування цього вибору. Важко повірити сучасному школяру або абітурієнтові, що заявляє: «Мій улюблений вірш Пушкіна — «До Чаадаєва» — і починаючий його «аналізувати». Тому ми запропонуємо як зразок аналізу «доросле» вірш Пушкіна, про яке навряд чи згадують у школі, але для такого аналізу важливо, щоб лірична мініатюра, що вибрала, «говорила» розуму й серцю інтерпретатора, адже індивідуальність проявляється насамперед у безпосереднім відношенні

В 30е роки Пушкін мало друкував віршів, виходив до читача як прозаїк, драматург, історик, журналіст і критик. Лірика цього часу стала відома лише після смерті поета. Залишилося в рукописах і вірш, що починається рядком «Не дорого ціную я голосні права» і що має взятий Пушкіним у дужки заголовок — «З Пиндемонти». Пиндемонти — сучасний Пушкіну італійський поет, і заголовок указує, що вірш або його основні ідеї запозичені. Але дослідники не знайшли в Пиндемонти нічого подібного до пушкінської мініатюри

Виходить, що поет, навіть не збираючись публікувати вірш, навіть у рукописі, для себе прагнув замаскувати, послабити своє авторство, відвести його від себе хоч частково, настільки незвичайне зміст вірша. Про що ж воно? Про волю, але розуміння її зовсім не таке, як у вільнолюбних віршах 15літньої давнини. Там воля насамперед політична. «З Пиндемонти» навіть зараз вражає відвертістю проповедуемой у ньому повної аполітичності й поета, і людини. І з’ясовується дивна річ: як сучасно звучить вірш далекого 1836 року в наших нинішніх перебудовах і потрясіннях!

Пушкін починає із заперечення цінності Декларації прав людини, від якого й зараз у нашій країні продовжує «не одна кружлятися голова». Поета абсолютно не спокушає влада як самодержавна, так і парламентско — демократическая. І навіть воля слова викликає лише презирливе глузування

Тодішня цензура навряд чи дозволила вірш. Воно рідко згадувалося й у масових пушкиноведческих виданнях при Радянській владі. Отже, воля від політики, від влади, від народу, від засобів масової інформації. «Інші, кращі мені дороги права; Інша, краща потребна мені воля». Яка ж? — Воля чесної людини. Така людина егоїстична, він бажає «собі лише одному Служити й догоджати», своїм примхам. Цей бажаний, але так і не знайдений поетом ідеал життя пронизує всієї думки Пушкіна в останні роки життя. Але які ж ці «примхи»? А от у них — те й світить нам » щоплекає душу гуманність» нашого національного генія

Служити собі, по думці Пушкіна, значить плекати в собі частку эстетического ідеалу, іскру божественної краси. Для цього поет, що ніколи не залишав меж батьківщини, вимагає волі пересування («скитаться тут і там»), щоб мати можливість увесь час, всю життя насолоджуватися красами природи й зворушуватися утворами мистецтва. «От щастя! от права…» — обриває він останній рядок

Написане 6стопным ямбом з парним римуванням («олександрійським» віршем) вірш публицистично. У ньому багато високої суспільно — політичної лексики, але в контексті іронічно знижених, майже лайливих висловів (солодка доля, морочити слухів, чуйна цензура, баляндрасник, ліврея, гнути шию) вона одержує безумовно негативне оцінне фарбування, що замикає відома гамлетівська формула: «Слова, слова, слова».

Тому традиція цивільної лірики, політичної сатири, до якої тяжіє вірш у жанровому відношенні, фактично заперечується Пушкіним як у її декабристському (Рилєєв, Кюхельбекер), так і последекабрьском («Дума» Лермонтова) варіантах. Проте, ораторський початок цієї поезії відіграє вирішальну роль у синтаксичному ладі «З Пиндемонти»: друга, «позитивна» частина вірша відкривається віршованими переносами — анжамбманами: Нікому /Звіту не давати…; самому/ Служити й догоджати; для влади, для лівреї/Не гнути… У вірші наочно проявляється найважливіша риса стилістики пізнього Пушкіна: з’єднання висока й низького, але не як суміш, а синтез цих початків у нову якість пушкінського стилю, що так дивувало його сучасників