shho znachit dlya mene zemlya tvir na vilnu temu - Шкільний Всесвіт

Старенький автобус, що, здається, через кожні півметра «кашляє» і «чхає» десь глибоко у своєму серці — моторі, зрештою вибирається із задимленого міста, що ще тільки прокидається, хоча ніколи не буває зовсім тихим і спокійним. Під «гурчання» мотора в голову приходять різноманітні думки: ще вчора ти відчував себе звичайною людиною, що разом з іншими перебігав дорогу на червоне світло, майже не бачила зірок у небі, які «гасять» своїм світлом вуличні ліхтарі й заслоняють коробки многоэтажек, а сьогодні одержав зовсім інший статус. Турист! Хоча, який ти турист? Адже ветераном автобусного руху, що може от — от розвалитися, далеко не заїдеш. І чи треба вибиратися в заморські Египты або пекучі Кипры, щоб відчути красу нашої Землі?

Філософський плин думок обривається, тобто його обриває водій, судячи з віку теж, напевно, ветеран, що управляє стареньким автобусом: «Агов, там, приїхали! Ваша зупинка!»

Жовтою цяткою автобус покотила далі по асфальті, тут і закінчуються сучасні досягнення цивілізації. Далі починається ліс. Ще дуже рано, тільки сіріють, тому лише невеликі деревця на узліссі відливають смарагдовою фарбою, а весь ліс сприймається темно — синьою вологою стіною

Уночі випала густа роса. У заклопотаному місті це чи навряд помітив би, але тут, в оточенні живого миру, навіть лісова просіка мокра від літніх сліз природи. Лісовою вологою дорога все — таки тягне до себе, начебто обіцяє щось незвичайне. Але поки що так холодно у світанковому півмороку, що спляча краса зеленого краю ще не хвилює, не викликає захвату, а лише мимохідь фіксується поглядом. Поки що подумки перебуваєш у міських кварталах. Вирваний зі звичайного середовища, не встигаєш зорієнтуватися в новому світі, що оточив тебе всього кілька мінут тому назад.

И все — таки похід на природу, у країну лісових чудес починається. Пружний килим вологої лісової трави стелиться під ноги. Час від часу яка — небудь нахабна травинка випрямлюється з того килима або «хитрий» кущ простягає мокрий листочок — долоньку, щоб знайти незахищений шматочок твого людського тіла й доторкнутися, начебто лизнути її вологою шорсткою мовою. Мимоволі скрикуєш: холодно й неприємно.

Просіка початку набридати: по обидва боки тягнеться який — нибуть однаковий вид: кущі й дерева, кущі й дерева. Хочеться вже чогось незвичайного. Хтось таки почув незадоволені думки. От воно! Щось зблиснуло між деревами, заіскрилося. Виявляється зрештою сонячне проміннячко знайшов дорогу до лісового півмороку. І відразу натрапив на чудо: імовірно, це вчора невтомно ткав павук свою павутину, обіцяючи сонячний день і сподіваючись, що потрапить сюди якась пожива для нього. Але поки що тут сховався не обід для павука, а тонкі сріблисті нитки густо обсіяли крапельки роси, їх і знайшов сонячне проміннячко й перетворив у скарб із самоцвітів. Цікаво, а сам хазяїн цих мережив бачить кольору, або розуміє, яку красу створив сам і що довершило ранкове світило? Хочеться простягнути руку й зібрати ці смарагди, понести із собою… Але тоді адже втратиться мимоволі створена живаючи гармонія Землі, нерукотворна неї краса

А ліс тим часом здобуває потроху свої справжні денні фарби. Сонце допило останні краплі роси із квітів, листя, трави. Відступила темна, аж до синього зелень, і з’явилася вся палітра фарб, створена природою. Разом з нею ожили чудеса, яких так очікувалися

Залишилася десь за широка просіка, тепер уже біжить під ногами невелика стежка, протоптана людьми, а може, і тими лісовими жителями, які ще не зустрілися. Чи зустрінуться взагалі? І поки що гріх скаржитися на художній смак Матері — Природи. Вона розкриває свою книгу, яку потрібно читати не кваплячись. Та й куди квапитися серед такої краси? Сонячні промені вже панують у лісовому різьбленому одіянні. Раптом щось начебто вкололо біля ока. Якась комашка не розрахувала траєкторії польоту? Э, немає. Це теж витівки Сонця. Неслухняне проміннячко, заломившись у якійсь останній крапельці роси, потрапив на шкіру й ледь припік її.

Щось забіліло зненацька спереду. Начебто стовбур поваленого дерева. Біла пляма між миготінням дерев тягне, примушує йти швидше.

От воно! Справді, дерево. Тільки не повалене. Так цікаво виросла береза, у якої майже весь стовбур лежить на землі. І ні однієї її сестрички поруч немає. Або це гра природи, або наслідок випадкового урагану, що добрався колись до цієї часточки лісу, або все — таки результат жорстокості людини? Напевно, швидше за все, останнє припущення справедливе. Чиє добро й зло зійшлося в одному дереві? Чи то птах приніс звідкись сюди березову сережку, або людина, прагнучи розвеселити цей темний куточок лісу, посадив белокорую красуню, тепер це неможливо довідатися. І якби не бігла мимо ця стежка, можна було б припустити, що це звір звалив березу молоденької або пригнув її до землі вітер. Але досить близько підійшла до неї лісова доріжка. Тому й сумніву зникають: таки людські негарні руки намагалися вбити колись деревце. Але воно вижило. З останніх сил вчепилося в Землю, і вона напоїла його своїми соками, зберегла, як завжди намагається зберегти все живе, що приходить у цей мир…

Тук — Тук — Тук… Звичайно, уже десь дятел узявся за роботу. Ліс давно ожив пташиними голосами. Можливо, фахівцеві вони розповіли б багато про що, тому що кожна пташка має свій голос, свій спів. І для міського жителя, нечастого мандрівника в природу все зливається в один хор, у загальний пташиний спів

Зелена галявина з лісовим озерцем зринає через дерева зненацька. Стежка давно вже початку просідати, спускатися долілиць, але за звуками лісовими, відблисками світла між деревами, спогляданням якихось дивовижних галузей і пеньків, це й не заметилось. Тим приємніше стає несподіванка. Люди сюди останнім часом ще не добиралися. Інакше не росли б зграйкою неподалік від води більші жовті вороньи вічка. Вони — справжні лісові аристократки, яких стає в природі усе менше й менше — мрійливо задивилися внебо.

А навколо така краса! Чим не місце для привалу. Сучкуватої, підібраної ще на початку мандрівки ціпком шелестиш по праву: не хочеться ненароком познайомитися з гадюкою або ужем. Почують присутність людини — відповзуть. От і зможемо далі мирно співіснувати в природі, не наносячи шкоди один одному. День тим часом входить на повну силу. Уже не хилиться до землі, обважніла під росою трава, ароматно починає пахнути смолка, розкидана рожевими мазками на зеленому тлі приозерного бережка, сухо озиваються на вітання вітру гострі списи якоїсь болотної трави

З півсну виводить тихий звук на озері. Хлюпнула хвостом по воді рибина? Але ні, зрештою хоча б який — небудь лісовий житель потрапив на очі. Навіть не один. Трохи. Немов хтось запустив темні грудочки землі уздовж озерного плеса — маленькі чорні водні куропаточки возилися на воді. Щось трапилося в їхньому сімействі? А може, якась «невихована» пташина розбила тишу. Через мгновенье знову все стихло. Тиша й спокій огорнули лісову галявинку — крихітну часточку нашої природи, нашої Землі

Ліс невловимо почав змінюватися. На темній воді озерця подовжилися тіні. До яскравих зелених квітів знову подмешались більше темні. Хоча ще тільки полудень, але створюється враження, що з — під старих порохнявих пеньків сірими тінями вже виповзають сутінки

Нехай виповзають, їм ще не швидко піднятися до верхівок старих дерев. Лісова країна ще наповнена живими звуками і яскравими фарбами. Дорога чомусь утомилася, іти стало небагато важче. Погляд затримується не тільки на красі лісової країни, але й тих ранах, які залишили їй після себе люди

Він зграйка молодих сосонок. Такі пухнаті, стрункі. Розвеселили не тільки лісову галявинку. Схотілося підійти до них, доторкнутися, погладити колючу, тільки — но смолисту хвою. І що це? На тій же галявині сірі соснові пенечки світяться німим докором не тільки тому, хто знищив тут красу, всьому людському співтовариству, що заради миттєвої втіхи знищило чуже життя. Які ще сліди, схожі на ці, зустрінуться на шляху? А які ліс назавжди приховав, засипав осіннім листям, землею, прикрив старими тріскучими галузями?

Нарешті опушка! Замисленість так швидко повела по стежці, що ліс закінчився непомітно. Повыскакивали через дерева невеликі кустики ліщини, весело затріпотіли різьбленим листям молоді кленочки. Обізвалася зозуля, що начебто тільки й чекала, щоб побачивши когось, запросити порахувати роки

Захотіло ще раз, перед від’їздом до кам’яної пустелі міста вдихнути чисте лісове повітря, щоб принести із собою додому справжній аромат Землі. Але запахло зненацька розм’яклим на сонце асфальтом. Звичайно, траса ж близько!

Старим жовтим жуком виповз через поворот той самий ранковий ветеран — автобус, зупинився. Металевий ляскіт дверцят сколихнув мир лісового зачарування. «Агов, а де ж ваші гриби, квіти», — поцікавився водій. «У лісі. Нехай ще підростають!» Відповідь цілком задовольнила дядька. «Може, воно, і правильно», — все — таки не удержався він від коментарів

Автобусик виривався з поворотів лісової дороги. Напівпорожній рюкзак і сучкуватий товстий ціпок — подарунок лісу — вібрували в такт руху машини. День хилився до сну. Він не був прожитий дарма, тому що подарував зустріч із часточкою природи, розуміння того, що добра й щира до нас Земля