selyanska tema v rozpovidi oleksandra solzhenicyna matrenin dvir solzhenicyn oleksandr - Шкільний Всесвіт

Навколо ім’я Олександра Ісайовича Солженицына завжди багато емоцій, інтелектуальної напруги й дискусій. Наш сучасник, возмутитель спокою в застійне лихоліття, вигнанець із нечуваною світовою славою, один з «зубрів» літератури російського зарубіжжя, Солженицын з’єднує у своєму особистісному вигляді й творчості багато тривожних наших свідомостей початку. Характерний цим і розповідь письменника «Матренин двір». У центрі оповідання — доля сільської жінки

Волею обставин, після звільнення зі сталінських таборів, письменник стикнувся з долею старої самотньої жінки. Проработавшая все життя в колгоспі не за гроші, а за «палички», вона не одержувала пенсії. Убогим оздобленням і єдиною прикрасою її хати були горщики й діжки з фікусами, тьмяне дзеркало так два яскравих дешевих плакати на стіні. На схилі віку, важко хвора, Матрена не має спокою й змушена буквально в поті чола добувати собі шматок хліба. Без якою — небудь особою наро читости автор оповідає, як нескінченно довго й завзято, майже щодня, переборює ці жінки неблизький шлях до сільради, клопочучи про пенсію. І не тому справа Матрены не просувається, що вона не заслужила неї в держави. Причина безплідності цих зусиль сама, на жаль, звичайна. Ми зіштовхуємося в розповіді із зовсім буденною картиною: «Сходить у сільраду, а секретаря сьогодні ні, і просто отож ні, як це буває в селах. Завтра, виходить, знову йди. Тепер секретар є, так печатки в нього немає. Третій день знову йди. А четвертий день іди тому, що сослепу вони не на тім папірці розписалися».

У розповіді досить наочно розкриті відносини влади й людини. У Матрены є одна — єдина коза, але й для неї зібрати сіна — «праця великий». «У полотна, — пояснює Матрена, — не скоси — там свої хазяї, і в лісі косити немає — лісництво хазяїн, і в колгоспі мені не велять — не колгоспниця, мол, тепер… Голова новий, недавній, присланий з міста, першою справою обрізав всім інвалідам городи. П’ятнадцять соток песочка Матрене, а десять соток так і пустувало за забором».

Але ще сутужніше старій жінці розживатися паливом: «Стояли навколо лісу, а топлення взяти було ніде. Ричали навкруги екскаватори на болотах, але не продавалося торфу жителям, а тільки везли начальству, так хто при начальстві, так по машині — учителям, лікарям, робітником заводу. Палива не було покладено, і запитувати про нього не покладалося. Голова колгоспу ходив по селу, дивився в очі вимогливо або мутно, або простодушно, про що завгодно говорив, крім палива. Тому що сам він запасся… ». От і доводилося сільським жінкам збиратися по нескольку людина для сміливості й носити торф тайкома в мішках. Іноді по двох пуда несли за три кілометри. «Спина в мене ніколи не гоїться, — зізнається Матрена. — Узимку полозки на собі, улітку в’язки на собі, їй — богу, правда!». Так ще до того ж страх — постійний супутник її й без того безрадісного життя: по селу іноді ходили з обшуком — шукали незаконний торф. Але наступаючі холоди знову по ночах гнали Матрену шукати паливо. У розміряних, колоритних замальовках поступово з’являється перед нами образ не тільки самотньої й знедоленої жінки, але й людини з безмірно доброю, щедрою й безкорисливою душею. Похоронившая шістьох дітей, що втратила на фронті чоловіка, хвора, Матрена не втратила здатності відгукуватися на чужий нестаток. Жодна оранка в селі не обходилася без її. Разом з іншими жінками впрягалася вона в соху й тягла неї на собі. Жодній родичці, близьк або далекої, не могла Матрена відмовити в допомозі, часто залишаючи свої невідкладні справи. Не без деякого подиву оповідач помічає й те, як щиро радується вона чужому гарному врожаю, хоча в самої на піску ніколи такого не буває. Нічого, по суті, не маючи, ця жінка вміє віддавати. Вона бентежиться й хвилюється, намагаючись догодити своєму постояльцеві: варить йому в окремому казанку картоплю покрупнее — це краще, що в неї є

Якщо в першій частині добутку Матрена і її життя описується через сприйняття оповідача, то в другий героїня сама розповідає про себе, про своє минуле, згадує молодість, любов. У юні роки доля круто обійшлася з Матреной: не до ждалась вона свого улюбленого, без звістки зниклого на війні. Смерть матері Фадея й сватовство його молодшого брата як би визначили її долю. І вона зважилася ввійти в той будинок, де, здавалося, уже давно й назавжди оселилася її душа. І все — таки не про себе думала тоді Матрена: «Мати в них умерла… Рук у них не вистачало». Чи зрозумів її жертовність вернувшийся незабаром з угорського полону Фадей? Страшна, жорстока його погроза: «… якщо б те не брат мій рідний — я б вас порубав обох», — про яку через десятиліття згадує Матрена, змушує здригнутися її постояльця. Десять років виховувала Матрена «кровиночку Фадея» — його молодшу дочку Кирові. Сама й заміж видала. Своїй вихованці віддає вона світлицю. Нелегко їй зважитися ламати будинок, у якому прожила сорок років. І хоча для неї самої це означає кінець життя, не шкода їй «світлицю, що стояла без справи, як взагалі ні праці, ні добра свого не жалувала Матрена ніколи».

Однак усе закінчується трагично: Матрена гине, а разом з нею один із синів Фадея й тракторист. Письменник зображує потрясіння людей від происшедшего на залізничному переїзді. І тільки один Фадей цілком поглинений іншим прагненням — урятувати кинуті колоди світлиці. Саме це «терзало душу чорнобородого Фадея всю п’ятницю й всю суботу». Дочка його божеволіла, зятеві загрожував суд, у його власному будинку лежав загиблий син, на тій же вулиці — убита їм жінка, що він колись любив, — Фадей тільки ненадовго приходив постояти в трун. Високе чоло його був затьмарений важкою думою, але дума ця була — як «урятувати колоди світлиці від вогню й підступу Матрениных сестер».

Чому ж вони такі різні — Фадей і Матрена? У співчуваючому й у той же час обуреному тоні розповіді як би увесь час звучить це питання. Відповідь же укладена в самому зіставленні героїв: як би ні важка й невідворотна була доля, вона тільки яскравіше проявляє міру людського в кожному з людей. Зміст розповіді переконує, що ідейно — художній пошук Солженицына перебуває в руслі християнсько — православного світогляду. У розповіді їм відбиті різні сторони життя російського села 50 — х років, але все — таки домінуючим у ньому є морально — духовний зміст. Героїня Солженицына несамовито набожна, хоча оповідач помічає, що ніколи навіть не бачив, щоб вона молилася. Але всі вчинки й помисли Матрены безкорисливі і як би оточені ореолом святості, що не завжди зрозуміло навколишнім. От чому в людей таке різне до неї відношення. Всі відкликання зовиці, наприклад, несхвальні: «…і нечистоплотна вона була; і за обзаводком не гналася; і не дбайлива; і навіть поросяти не тримало,.. і дурна, допомагала чужим людям безкоштовно… І навіть про сердечність і простоту Матрены, які зовиця за нею визнавала, вона говорила із презирливим жалем». Але така дивовижна Матрена хоч і деяким, але була дорога. Син Фадея зізнається квартирантові, що дуже любить свою тітку. Безутішна в горі вихованка Кира, коли гине Матрена. Особливість «Матрениного двору» у тім, що головна героїня розкривається в ньому не тільки через сприйняття постояльця й не тільки через його особисті відносини з нею. Читач довідається Матрену й через її участь у подіях, що відбуваються, в описі яких чується голос автора, але ще виразніше він звучить в описі того, що відбувається на очах в оповідача. І тут голосу автора й оповідача стають майже нерозрізненими. Саме автор дозволяє нам побачити героїв в екстремальних умовах, що коли активно діє особою стає сам оповідач

Неможливо не помітити, з якою самовідданістю Матрена накочує на сани важкі колоди. Автор до дрібних подробиць описує турботи цієї жінки. Саме тут ми вперше бачимо не ту Матрену, що несправедливо обділена долею, скривджена людьми й владою, а ту, котра, всупереч усьому, зберегла здатність любити й робити добро. Описуючи її, автор відзначає: «У тих людей завжди особи гарні, хто в ладах із совістю своєї». Праведниця селянка жила в оточенні недоброзичливих і корисливих колгоспників. Їх убоге й нещасне життя мало чим відрізнялася від існування табірних в’язнів. Вони жили по споконвіку заведених порядках. Навіть після смерті Матрены, що зробила для всіх так багато добра, сусіди не дуже переживали, хоча й плакали, а в хату до неї йшли з дітьми, начебто на спектакль. «Ті, хто вважав себе покійниці рідніше, починали плач ще з порога, а досягши труни, нахилялися голосити над самою особою покійної». Плач родичів був «свого роду політикою»: у ньому кожний викладав свої власні думки й почуття. І всі ці голосіння зводилися до того, що «у смерті її ми не винуваті, а щодо хати ще поговоримо!». Жаль, що добром, народним або своєї, називає мова майно наше. І його — те втрачати вважається перед людьми ганебно й нерозумно.

Розповідь «Матренин двір» неможливо читати без сліз. Ця смутна історія праведниці селянки не є художнім вимислом автора, а взята з реального життя. Найкраще про свою героїню сказав сам письменник: «Всі ми поруч із нею й не зрозуміли, що є вона той самий праведник, без якого, по прислів’ю, не коштує село. Ні місто, ні вся земля наша». У цих словах виражена основна думка розповіді