selo v romani abramova pryasliny abramov fedir - Шкільний Всесвіт

Немає в історії нашого народу долі більше трагичной, чим доля російського селянства. Вона не може залишити байдужими нікого. Я бачу перед собою особи бабусь — селянок, поборознені зморшками, обпалені сонце, втомлені, рано побляклі добрі очі. І руки. Величезні долоні з товстими пальцями, знівеченими ревматизмом, ламаними не раз, що почорніли від землі. Вони пестили мене в дитинстві, і я здригався від їхнього дотику. І зараз я цілую ці золоті руки, кланяюся до землі моїм бабусям, всім селянкам — трудівницям Росії

Добутку Ф. Абрамова теж можна назвати даниною поваги й любові до російського села, багато в чому вони автобиографичны. У письменника в Першу світову війну загинув батько, на його очах відбувалися післяреволюційні зміни. Під час колективізації сирітську родину розкуркулили, і Федора Абрамова навіть у школу не приймали через це. Роман — Епопея «Пряслины» оповідає про важке життя села в 50 — 70 — е роки XX століття. У пинежской селу Пекашино живе більша дружна родина коваля Пряслина, прозваного Волею — Силою за богатирський ріст. З якою теплотою оповідає автор про любов батьків Пряслиных Івана й Ганни! У перші дні Великої Вітчизняної війни йде на фронт старший Пряслин. Розривається від страшних передчуттів серце Ганни, що бачить чоловіка востаннє. Але горювати ніколи: будинку семеро дітей. Старшому, Михайлу, ідучи, батько дає наказ допомагати матері у всім. Тепер вся вага селянської праці лягла в Пекашине на плечі жінок, дітей, старих. З ранку до ночі трудиться в колгоспі Ганна. Змушений кинути школу й почати працювати Ведмедик. З дітьми, домашнім господарством управляється десятилітня Ліза. Голодно живе родина. Плаче частенько Ліза й лає молодших за їхні слова: «Исть хочу. Ліза, дай хліба. Исть хочем». Рятує всіх від голоду корова Звездоня, улюблениця родини. Так жили у війну багато селянських родин: працювали, не жалуючи себе, усі віддавали фронту, майбутній перемозі. Про свої страждання мовчали. Не витримували тільки тоді, коли одержували «похоронку».

Перша «похоронка» у Пекашино прийшла в будинок Степана Ставрова. Загинув у старих єдиний син, гвардії політрук Ставров Василь. Мати пережила свого улюбленця всього на кілька місяців. Горі підкосило й Степана Андрияновича: «Хапаючись за стіл, за стіни, він добрішав до ліжка, упав…» За одну ніч посивів батько. Ранком наступного дня зібрав Степан (а був він прекрасний майстер по дереву) у писані санки, які робив спеціально для Васеньки, усе, що було коштовного в будинку, впрігся сам у них і відвіз у правління колгоспу, здав до фонду Червоної Армії. Його прикладу пішли багато односільчан. Уповноважений Лихачов, піднесений учинком пекашинского « Минина — Пожарського» говорив на стихійному мітингу: «Немає рахунку російській силі, і Гітлерові вийде капут за всією формою!»

Незабаром одержують «похоронку» на батька й Пряслины. «Всю ніч на підлозі, уткнувшись у подушку, охала, стогнала роздавлена горем Ганна». А ранком пішла на роботу. За одну ніч повзрослел Михайло. Він боявся за матір, і одне питання мучило його: «Як же тепер без батька?» Переодягшись в усі батьківське, він іде в кузню. «Ведмедик Пряслин зненацька для всіх став незамінним ковалем». Стало в Пекашине одним колгоспником більше. Хлопчисько в роки війни працював нарівні з дорослими: орав, сіяв, допомагав матері годувати більшу родину, поправляв солдаткам даху, наставляв і відбивав коси, піднімав двері. «Загалом, його чоловічі руки нарозхват рвали безмужние баби». Ці руки й руки жіночі годували й одягали країну в тяжкий воєнний час. Найвищою нагородою за працю для Михайла стали слова голови колгоспу Анфіси Петрівни, сказані на колгоспному святі з нагоди Перемоги: «Так, баби, за першого мужика. Михайло всю війну вистояв. За першого».

Війна скінчилася, а життя залишалося важкої. У Пекашине як і раніше не було хліба, не вистачало насінь, дохнула худобина, не збулася мрія колгоспників, що скінчиться війна й прийде кінець важкого життя. Війна давала про себе знати. Так, жорстоко стратить себе Михайло за случившееся з Тимофієм Лобановым. Смертельно хворий, він єдиний повернувся з німецького полону. Але крім дружини й сестер, ніхто не співчуває колишньому військовополоненому. Навіть рідний батько вважає його зрадником і нахлібником. Так думає про нього й Михайло. Тимофій умирає, і його доля стає тяжким докором односільчанам. Це ще одна гірка сторінка нашої історії

До щоденної селянської праці пекашинцы одержують нову повинність — сплав лісу. Країна будувалася. «За війну які не прийняли борошна пекашинцы, а ліс зрівняти не із чим. Ліс — всім борошнам борошно!». Благає людей потерпіти небагато Анфіса Петрівна й чує докори, скільки можна терпіти. Але довго ще терпіти прийде. А отут передплата на облігації державної позики… Останні копійки вигрібають у колгоспників уповноважені з району. Комуніст коваль Ілля Нетесів віддає всі заощадження, приготовлені на покупку корови. І слабенька дочка Нетесова, улюблениця Валячи вмирає від туберкульозу, потім умирає дружина Марья, і Нетесів від обридлого сільського життя їде в ліспромгосп. «У двадцятих числах серпня в Пекашине збиралися п’ять уповноважених: уповноважений по хлібозаготівлях, по лісі, по молоку… Плюс свій постійний податковий агент Ося. Всі ці люди з пухкими сумками з ранку осаджували Лукашина». Голова колгоспу метався між районною владою й колгоспниками. Якщо колгосп виконував план, відразу з’являвся «зустрічний». З колгоспних комор вигрібали останнє, а родини селян ледве зводили кінці з кінцями. Люди починали красти сіно з колгоспних стогів, зерно зі струму. У сусідньому колгоспі голова Худяков завів комори з подвійним дном, тобто приховував від районного начальства частина врожаю, щоб нагодувати зголоднілих за війну людей. Лукашин не міг піти на обман. Він мучається, сумнівається, винить себе в смерті дружини й дочки Нетесова. І один раз не витримує «залізний» голова, наказує видати зі складу по п’ятнадцяти кілограмів жита сільським теслям. Однак це коштувало йому життя: в’язниця й смерть у в’язниці. Деякі колгоспники заступилися за голову, ставлячи йому в провину й низькі заробітки, і позика, і лісосплав. Лише Пряслины й що повернувся Натесов підписали папір у захист Лукашина.

Круто й часто несправедливо розпоряджалося післявоєнне життя долями людей. Приносить у жертву марнотратові й ледареві Егорше свою любов Ліза Пряслина. Вона виходить заміж за непутящого Егоршу, коли той дає родині грошей на покупку корови. І коли Ліза проводжає братів учитися, говорить: «…у які міста не виїдете, щоб брата не забували! Зрозуміли? Війна Михайла — Те з’їла». А Михайло, дивлячись на Лізу, подумав: «Эх, сестра, сестра. Та й тебе, якщо на те пішло, війна з’їла».

И як важко повірити, що в заключній книзі роману — епопеї «Будинок» мої улюблені герої рассорились. Події розвертаються навколо будинку Степана Ставрова, «на який він полжизни поклав» і залишив Лізі. Егорша й Паху Баландін розоряють його. Будинок у добутку символізує й всю країну. Росія виступає як наш загальний будинок. Чи не так і ми його розоряємо? Про цьому й болить душу в Михайла Пряслина. Здавалося б, можна і йому спокійно пожити, заслужив. Свій будинок побудував, нарешті — те прийшло благополуччя. Але щиросердечного спокою немає. Тривожить Пряслина відношення селян до землі, трактора почали землю навиворіт вивертати. «Так адже це ж могила для насінь! Хіба паросток проб’ється через цей шар?» — думає Михайло, коштуючи в поля з назвою «Гришина хабар», але якому раніше земля без гною народила. Керуючий радгоспу пояснює Пряслину: «У нас план. Це залізний закон нашого життя». Хіба такого керівника можна назвати гарним хазяїном? Приписки, обман, злодійство, зловживання привели до трагічного занепаду селянської моральності. От і не турбує нікого, що голодні поплутані коні коштують у водопою, а конюх пиячить. І в дітях відданості землі не бачить Пряслин. Абияк оре землю син Нетесова, не допитається хворий Михайло своїх дочок коней погодувати… Пригадуються тут слова старого Євсея, сказані Егорше: «Головний будинок людина в душі в себе будує. І той будинок ні у вогні не горить, ні у воді не тоне. Міцніше всіх цегл і алмазів коштує».

Так оповідання про тридцятирічну долю російського північного селянства, про три покоління людей змушує нас вдивитися не просто в долю країни, а в кожну людину. Нам треба зрозуміти, чому російські люди, що зуміли перемогти ворога й вижити в страшні військові роки, у мирний час не можуть створити суспільство, засноване на братерстві, взаємодопомозі, справедливості. Осмислення цих соціально — філософських питань, імовірно, і стане першим кроком на шляху до нового життя. Ф. Абрамов своїми добутками допомагає нам його зробитися