scena zagibeli ksenii analiz epizodu z romanu sholoxova tixij don sholoxov - Шкільний Всесвіт

Роман — Епопею М. А. Шолохова «Тихий Дон» по масштабності охоплення дійсності, художній майстерності літературна критика ставить в один ряд з «Війною й миром» Л. Н. Толстого. А. Н. Толстой писав: «В «Тихому Доні» він [Шолохов] розгорнув епічними, насиченими заходами землі, мальовниче полотно з життя донського козацтва. Але це не обмежує більшу тему роману. «Тихий Дон» по мові, сердечності, людяності, пластичності, — добуток загальросійське, національне, народне». Роман охоплює період великих історичних потрясінь у Росії, їхнє відбиття в долях російських людей. Тому так багато уваги автор приділяє образам окремих персонажів, розвитку їхніх почуттів, переживань, найчастіше пофарбованих у трагічні тони

З великою силою таланта написана Шолоховым сцена загибелі Ксенії. У своєму останньому розпачливому пориві стати на інший життєвий шлях Григорій Мелехов біжить із банди, забираючи з хутора улюблену жінку. Пізньою ніччю вони покинули Суху Балку. Описується опівнічне безмовне царство в хуторі: «Не вірив він [Григорій] цій тиші…». Трапилося те, чого найбільше боявся Григорій. На краю хутора героїв зустрічають четверо чоловік із продотряда: «Томливі секунди тривала тиша, а потім громом ударив нерівний розкотистий залп, спалахи вогню пронизали темряву». Наздогнавши аксиньеного коня, Григорій побачив, що «Ксенія натягала поводья й, закидаючись, валилася набік…

— Тебе ранило?! Куди потрапило?! Говори ж! — хрипнуло запитав Григорій…

Але ні слова, ні стогону не почув він від безмовної Ксенії».

«Куля ввійшла Ксенії в ліву лопатку, роздрібнила кістка й навскіс вийшла під правою ключицею». Це було смертельне поранення. «Григорій, мертвіючи від жаху, зрозумів, що все кінчено…», зрозумів, що трапилося найстрашніше в нього життя

Картина смерті жінки потрясає читача, автор не боїться натуралізму в її описі: «Жмути сорочки й бинт швидко чорніли, промокали наскрізь. Кров текла також з напіввідчиненого рота Ксенії, клекотала й булькала в горлі… Безвольно опущена голова її лежала в нього на плечі. Він чув свистячий, заливчастий подих Ксенії й почував, як тепла кров залишає її тілі й ллється з рота йому на груди… Ксенія вмерла… незадовго до світанку. Сознанье до неї так і не повернулося. Він мовчачи поцілував її в холодні й солоні від крові губи…»

Епізод загибелі Ксенії відкине світло на все наступне життя головного героя. Зі смертю улюбленою Григорій втратив «і розум і колишню сміливість». Шолохов з величезним психологізмом показує нам, як нещастя зламало людини: «невідома сила покинула його», і він «упав горілиць, але негайно ж злякано схопився на ноги. І ще раз упав, боляче вдарившись оголеною головою об камінь». Символічно, що так і не зміг піднятися герой. Коштуючи на колінах, він якось механічно копає шашкою могилу Ксенії. Його давить ядуху, «щоб легше було дихати, він розірвав на груди сорочку». Такі деталі не просто надають вірогідність зображуваному, але змушують читача пережити разом з героєм, що обрушилося на нього горі

«Ховав він свою Ксенію при яскравому ранковому світлі. Уже в могилі він хрестом склав на груди її мертвотно побілілі смагляві руки, головною хусткою вкрив особу, щоб земля не засипала її напіввідчинені, нерухомо спрямовані в небо й уже почали тьмяніти ока. Він попрощався з нею, твердо вірячи в те, що розстаються вони ненадовго… Тепер йому нічого було квапитися. Усе було кінчено». Звертаємо увагу на використовуваний автором оксюморон — «мертвотно побілілі смагляві руки», з його допомогою підкреслюється неприродність случившегося, але слідом іде опис «почавшись тьмяніти» очей, що підтверджує, що «усе… кінчено». Причому ця остання фраза повторюється в порівняно невеликому уривку тексту двічі. Безповоротність случившегося Григорій усвідомив відразу, як тільки побачив, як поранена Ксенія. Невипадково й вигук «уже» багато разів зустрічається в тексті. Дійсно, усе в цьому житті в Григорія вже трапилося. Звідси й така впевненість, що із загиблою героїнею «розстаються вони ненадовго».

Для вираження щиросердечного стану Григорія Шолохов уводить картину пейзажу, що надовго залишається перед очами читача: «У димній імлі суховію вставало над затятому сонці. Промені його сріблили густу сивину на непокритій голові Григорія, сковзали по блідому й страшному у своїй нерухомості особі. Немов пробудившись від тяжкого сну, він підняв голову й побачив над собою чорне небо й сліпуче сяючий чорний диск сонця». Ми розуміємо, який морок огорнув душу змученого героя. Ніщо не може заповнити понесену їм втрату. Порвалася одна з останніх і самих міцних його зв’язків з радісним, торжествуючим миром життя. «Все життя Григорія було в минулому, а минуле здавалося недовгим і тяжким сном». Пейзаж передає безвихідність щиросердечного борошна Григорія, що втратило Ксенію. Шолохов знаходить несподівані фарби для того, щоб як можна точніше відбити вигляд спустошеного героя. Чорне сонце над степом немов випалило всі й у серце оказавшегося під ним людини. Автор таким пейзажем немов хоче епічно узагальнити всі случившееся із Григорієм, показати, який фінал принесла війна в нього життя

Випаленим степом здається Мелехову його доля: «Він втратився всього, що було дорого його серцю. Усе відняла, усі порушили безжалісна смерть. Залишилися тільки діти. Але сам він усе ще судорожно чіплявся за землю, начебто й насправді зламане життя його представляла якусь цінність для нього й для інших…

…Що ж, от і збулося те деяке, про що безсонними ночами мріяв Григорій. Він стояв у воріт рідного будинку, тримаючи на руках сина…

Це було все, що залишилося в нього в житті, що поки ще ріднило його із землею й з усім цим величезним, сяючим під холодним сонцем миром».

Символичны епітети, які автор привласнює сонцю — від «чорного» воно стає «холодним». Безумовно, це психологічні епітети. Подібна тонкість сприйняття миру й уміння передати це словом властиві не тільки окремому уривку роману «Тихий Дон», але й усе добуткам Шолохова. Зображувально — виразні засоби, використовувані художником у тексті, покликані допомогти нам побачити життя очами героїв. У цьому проявляється майстерність письменника, що дозволило його творчості зайняти важливе місце в російській класичній Літературі

Невипадково, характеризуючи епізоди роману — епопеї «Тихий Дон», А. С. Серафімович писав: «Почуття міри в гострих моментах, і тому вони пронизують. Величезне знання того, про що розповідає. Тонке око, що схоплює. Уміння вибрати з багатьох ознак наихарактернийшие».