rozkolnikiv ye istinno rosijska lyudina same v tim shho dijshov do kincya do krayu toi dorogi na yaku jogo zaviv zabludshij rozum dostoyevskij fedir - Шкільний Всесвіт

В. Г. Бєлінський колись сказав молодому Ф. М. Достоєвському: «Цінуєте ваш дарунок і будете художником». Його пророцтво збулося, тому що Ф. М. Достоєвський — великий російський письменник, майстер по описі внутрішнього миру людини. Його безсмертний роман «Злочин і покарання», написаний в 1866 році, показує нам досить неординарну натуру Родіона Романовича Раскольникова. У переживаннях Раскольникова відчувається щось зовсім особистому, властивому тільки авторові, хоча вони зовсім несхожі друг на друга

Якщо спочатку торкнутися внутрішнього миру головного героя, то ми не зможемо повністю представити й зрозуміти всього Раскольникова, адже повністю представляється герой після того, коли ми довідаємося про нього. У Раскольникова є мати й сестра, яких він гаряче любить. Родіон Романович був колись студентом, але оскільки в нього більше не було можливості оплачувати своє навчання, він перестав учитися. Раніше він заробляв хоч якісь гроші: одержував стипендію й подрабатывал викладанням

И от у темній комірці, коли зовсім нема чого було їсти, у переповненої розпачем душі Раскольникова зародилася його страшна теорія. Вона росла й міцніла, заповнила всі його думи й підкорила волю. Родіон Романович зважився на вбивство. Не потім, щоб опанувати грошима й продовжити навчання, не потім, щоб допомагати матері, а лише тому, що він був вірний своєї теорії. Теорія Раскольникова може здатися дивної на перший погляд. А що ж такого особливого було у світогляді Раскольникова, якщо кожний критик, що писав критичну статтю про «Злочин і покарання», неодмінно стосувався теорії Раскольникова? Насправді ж нічого такого видатного, на мій погляд, не було ні в теорії Раскольникова, ні в ньому самому. Звичайний юнак того часу, що загордився себе Наполеоном, «владарем», вершителем доль. Розкольників розділив всіх людей на «тварин тремтячих» і «владарів». Основа його теорії полягала в тім, щоб перевірити: чи є він «владарем» або «твариною тремтячої». Якщо він «владар», тобто такий же, як і Наполеон, то йому всі можна. Він може вбити й не буде нести за це ніякої відповідальності, його не буде мучити совість. Совість… Вся його безглузда теорія заснована лише для перевірки совісті. Спрага грошей — все це лише зовнішня завіси

Ні, не це потрібно було Раскольникову… Переступаючи через закон і кров, Розкольників вирішує стати таким «владарем». Одночасно він почуває й суперечливість своєї теорії: адже всі ці «наполеоны» служили насамперед своїм особистим інтересам, а загальними лише прикривалися. Самотній і «теоретик, що озлобився,» не доходить до усвідомлення того, що неможливо робити гарне, вибираючи для цього злочинний шлях. Адже де знайти критерій добра, якщо звільнитися від критеріїв моральних? Залишається вирішувати тільки з погляду свого блага. Якщо торкнутися історії, то вона показує, що той, хто йде до влади шляхом насильства, навіть в ім’я високих цілей, завжди ризикує пожертвувати цими цілями заради самої влади. Адже багато хто, наприклад більшовики, сподівалися на диктатуру, бажаючи з її допомогою перетворити мир. Але не може ж група людей змусити всіх інших людей робити щось, якщо ті не дали їм такого права. Можна лише переконувати. Зараз у нашій країні багато партій і груп, які намагаються силою, у тому числі й військової, нав’язати іншим свою волю. Це ліричний відступ, що, як мені здається, у чомусь нагадує «владарів», до яких і відніс себе Роман Родіонович Розкольників. Чи не час прислухатися до міркувань великого письменника?

Розкольників убиває старуху — процентщицу. Він витримав «випробування» і, здавалося б, може йти до влади далі. Але вже не може, не витримує. Чому? Не тільки тому, що здали нерви. І не тому що, як уважає сам герой, виявився «вошею», «твариною тремтячої». Ми бачимо, що Родіон Розкольників — особистість неабияка. І прав, звичайно, проникливий Порфирій Петрович, що дійсність і натура будь — який розрахунок можуть підсікти. Але й це не все. Хоча розум Раскольникова й не може противитися залізній логіці його теорії, але душа повстає. По власній же теорії, він повинен жити для себе, а віддає останні гроші на похорони, допомагає Мармеладовым, розбудовує весілля сестри. Навіщо все це? Не розуміє Родіон Романович, але почуття любові й жалі — стрижень людського суспільства. Не будь його, давно б воно розпалося, а люди «перегризлися».

Та й що користі в геніальній людині, якщо він негідник? Це ще страшнее, тому що заради своїх умоглядних теорій, в ім’я своєї влади він знищить безліч інших людей, у тому числі й талановитих. Забув Розкольників і про те, що той, хто переступив закон людський, приречений носити в душі страшну вагу самітності. Так і відбувається з ним. Навіть мати й сестра стають для нього чужими. Якби не жаль і любов Соні Мармеладовой, Розкольників міг би збожеволіти. Саме ця жінка, її жалість, уміння зрозуміти й простити врятували його, а на каторзі — обновили душу

Достоєвський не зрячи зводить двох, на перший погляд, зовсім різних людей. Що може бути загального в занепалої жінки й бедного, що потеряли все в житті, Раскольникова? Чим ближче знайомляться Соня й Родіон Романович, тим більше ми знаходимо в них загального. Обоє вони загрузли в убогості, але це не головне… Соня й Розкольників — це, на мій погляд, симбіоз. Вона не може без нього, а він не може без її. Якби не Сонечка, то Розкольників ніколи б не зізнався в злочині. Родіон Романович же не сприймає Соню, як всього чоловіка, що користуються нею,, занепалої, вона була для нього іншому, дуже гарним і розуміючої й рятує від психологічних травм

Оскільки «Злочин і покарання» — це й філософський, і психологічний, і моральний роман, то можна розглядати всі щиросердечні роздирання Раскольникова з різних сторін. Але одне залишається одним: він вчинив злочин і поплатився за нього сповна, тому що цей гріх на все життя, що залишилося, буде лежати в нього важким тягарем на серце. Розкольників же, незважаючи на всі лиха в його житті, залишається жива, його душа жива. Сам же він не зміг би вижити, тому треба віддати належне Соні. Тут ми ясно бачимо, що тільки любов до людей, віра в них можуть урятувати людини й все людство

Важко читається роман, не відразу «розгадуєш» цей «орешек». Але чим глибше вчитуєшся в нього, тим більше розумієш, що Н. Н. Страхів не помилився, коли назвав Раскольникова «істинно росіянином людиною саме в тім, що дійшов до кінця, до краю тої дороги, на яку його завів заблудший розум», тому що тільки російській людині під силу повернутися до життя після довгих випробувань і мучень