rozkolnikiv i jogo dvijniki u romani dostoyevskogo zlochin i pokarannya dostoyevskij fedir - Шкільний Всесвіт

На сторінках роману Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання » перед нами розкривається широка панорама Петербурга середини минулого століття: миготять картини міського життя, люди, зустрічі, чуються лементи, лайка, суперечки. Серед персонажів великої книги багато осіб, лише на кілька мінут приваблюючу нашу увагу, а є люди з різко обкресленими характерами, із власними поглядами й переконаннями, які по — різному впливають на головного героя й без яких роман просто не відбувся б. Це родина Мармеладовых, Дуня, Порфирій Петрович, Лебезятников і деякі інші

Особливе місце в романі належить «сильним миру цього» — Лужину й Свидригайлову, яких можна вважати «двійниками» Раскольникова.

Зіштовхуючи «ідейного» убивцю із цими людьми, письменник глибше спростовує, викриває його теорію владаря і юрби, оголює антигуманну, нелюдську суть цієї теорії. Картини соціального зла, геніально намальовані Достоєвським, переконливо доводять, що «основна таємниця лежить у романі не в злочині, а в мотивах злочину» (В. Шкловский). Все навколишнє життя зміцнює переконання Раскольникова в тім, що задумане їм убивство не суперечить людським законам. Він зміцнює у своєму намірі не як кримінальник, а як прихильник моральної вседозволеності, індивідуалістичного бунту проти суспільства (до речі, показовий і зміст його прізвища: розкол у ньому самому, розкол свідомості, моралі, поводження). Про це говорять його судження про «розряди» людей, про право «незвичайної» особистості на злочин, про те, як відрізнити «незвичайну особистість від «тварини тремтячої». Але, вчинивши злочин, Розкольників, що терзається борошнами совісті, розуміє, що він не з «розряду» «право имеющих»; він нехтує себе за ці борошна, за те, що виявився «твариною тремтячої », однак «теорія» у його свідомості не розвінчана. У ці страшні для Раскольникова дні письменник зіштовхує його з Лужиным і Свидригайловым — людьми, які, не випробовуючи каяттів совісті, постійно переступають закони моральності у своєму повсякденному житті й уважають себе вправі розпоряджатися чужими долями

Петро Петрович Лужин живе за принципом «возлюби насамперед самого себе». Цей принцип дозволяє йому, не замислюючись, принизити, погубити людини, розтоптати чуже життя. Домагаючись влади над Дуней (він називає це любов’ю), Лужин хоче опоро — чить її брата, переконавши всіх, що Соня Мармеладова, що допомагає Родіон, не тільки повія, але й злодійка. Незабутня жахлива сцена під час поминок у Мармеладовых, коли тільки випадковість рятує Соню. У Лужина повністю відсутнє моральне почуття, він не знає, що таке совість, порядність. Його бездушшя веде до неприкритої підлості

Свидригайлов — натура набагато більше складна. Це не повний егоїст, як Лужин, не просто лиходій і злочинець. Потенційно він людина великої совісті й великої сили. Але його поводження непередбачене, у ньому часто проявляються звірячі інстинкти. Достоєвський показує, що причина моральної, а потім і фізичної загибелі цієї людини соціальна. Він доходить висновку, що справедливість у цьому світі неможлива. Звідси його розпач, презирство й недовіра до людей. У ньому гинуть добрі початки. Він робить добро й заподіює зло (згадаємо його роль у долі Дуни) з однаковою байдужістю — «від нудьги». Але жити без віри в істину й добро неможливо — і він гине, сам стратить себе. Зіштовхуючись із цими людьми, Розкольників не може погодитися з їх «мораллю» і в той же час не може не визнати, що вони живуть по його «теорії», виправдуючи своє презирство до «юрби», до «нижчих». Йому нема чим спростувати твердження Свидригайлова, що вони (він і Розкольників) «одного поля ягоди» і що між ними «є крапка загальна».

Більше того, Розкольників сам говорить Лужину: «А доведіть до наслідків те, що ви давеча проповідували, так і вийде, що людей можна різати», — тим самим викриваючи теорію, по якій хотів, але не змогла («натура» перемогла!) жити. Відношення героя до «сильних мируу цього» показує, що він, бачачи в них своїх «двійників» (хоча він нізащо не зізнається навіть собі в цьому), випробовує до них найглибша відраза й примкнути до них не може, не може прийняти мир людей, що живуть по його «теорії». У цьому сила «натури» Раскольникова, його переваги над «сильними миру цього», над всіма лужиными й свидригайловыми. У цьому — надія на його моральне відродження й повернення клюдям.