rozdumu pro rol lyudini na zemli pro vichni duxovni cinnosti v povisti astafeva car riba astafev viktor - Шкільний Всесвіт

Добутку, так чи інакше пов’язані з темою села, звичайно називають «сільською прозою». Про село написані дуже різні по жанрі книги: повести В. Астафьева й В. Распутіна, соціально — эпопейная трилогія Ф. Абрамова, нравовоспитательные романи В. Можаева, розповіді В. Белова й В. Шукшина. Яке ж місце в Літературі про село займає творчість В. Астафьева й, зокрема, його повість « Цар — Риба»?

Віктор Астафьев — талановитий майстер, що знає природу, що вимагає дбайливого відношення до неї. Уже з перших кроків на літературному поприщі письменник прагнув вирішувати важливі проблеми свого часу, знаходити шляхи вдосконалювання особистості, будити в читачах почуття жалю. В 1976 році з’явився його добуток « Цар — Риба», що має підзаголовок «оповідання в розповідях». У ньому по — новому розглядаються постійні для творчості Астафьева мотиви. Тема природи знайшла філософське звучання, стала сприйматися як тема екологічна. Ідея російського національного характеру, до якої письменник звертався ще в розповідях «Останній по клон» і «Ода російському городу», також звучить на сторінках повести « Цар — Риба».

Добуток включає дванадцять розповідей. Сюжет повести пов’язаний з подорожжю автора, ліричного героя, по рідних місцях — Сибіру. Наскрізний образ автора, його міркування й спогади, лірико — філософські узагальнення, звертання до читача поєднують окремі епізоди й сцени, характери й ситуації в закінчене художнє оповідання. Основу « Цар — Риби» становлять розповіді про риболовлю й полювання, написані в різний час. Але, по визнаю самого автора, оповідання стало оформлятися як цільний добуток тільки після написання новели «Крапля»: «Почав я із глави «Крапля», а вона потягнула на філософське осмислення всього матеріалу, повела за собою іншого глави. Друзі підбивали мене назвати « Цар — Рибу» романом… Якби я писав роман, я написав би стрункіше, але мені довелося б відмовитися від найдорожчого, від того, що прийнято називати публицистичностью, від вільних виступів, які в такій формі оповідання начебто б і не виглядають відступами». Кожна окрема розповідь сприймається у своєму безпосередньому, конкретному змісті, але в системі оповідання всі вони здобувають додаткове значення, а також розвертають перед читачем галерею народних типів і характерів. Відкриває « Цар — Рибу» розповідь «Бойе». У цій розповіді є історія, що нагадує притчу, про полювання Миколи на песця. Микола з напарником Архипом, під керівництвом «старшого», що пройшов війну й в’язницю, підрядилися полювати на Таймирі, на глухому зимовищі, на песця. У випадку удачі це обіцяло більші гроші. Однак у тайзі почався мор, песець пішов, і полювання не вдалося. У людей був вибір: піти й довго пробиватися з поклажею по бездоріжжю або залишитися зимувати. У випадку такої зимівлі в безлюдному краї потрібно зуміти зберегти людський вигляд: не збожеволіти, не перебити один одного, не здичавіти від неробства й холоду. Все перераховане таки трапилося, але люди залишилися живі. Дуже многому навчила їх ця зимівля, багато про що змусила задуматися. Цікаво те, що автор не нав’язує читачеві своїх висновків, він просто розповідає, але розповідає так майстерно, що торкає самих таємних струн людської душі. Також із цієї розповіді довідаємося ми про факти біографії Астафьева: про важке дитинство, про безпутного батька, про неприборкану в гніві мачусі, про несформовані відносини із другою родиною батька. Викликає повага стримана манера оповідання, але вгадується й гіркота, і затаєна дитяча образа, і жалість до непутящого батька, і іронічне відношення до себе й братові Кольке, і смуток по збіглій юності. Центральною главою повести є глава з однойменною назвою — « Цар — Риба», у якій звучать мотиви ролі людини на землі й вічних духовних цінностях. Головний герой «Царьрыбы » — Игнатьич, «інтелігент із народу». Що ж у ньому народного? Игнатьич — корінний сибіряк, кращий представник сибірського національного характеру: «По всіх усюдах обходився самотужки, але сам завжди готовий прийти на допомогу людям», він гарний працівник, міцний хазяїн, але не жаднюга й не скнара; акуратний, охайний; кращий механік у своїй місцевості й кращому рибалці. Але все життя душу цієї людини таїть у собі гріх, він як би чекає розплати за нього. У молодості Игнатьич поиздевался над Глашкой Кухлиной, принизив її з помилкового самолюбства. Про цей учинок знають тільки він і Глаша. У кожного давно своя родина, але вчинок цей мучить Игнатьича, він розуміє, що «безвісти ніяке лиходійство не проходить», намагається просити в неї прощення, але вона відповідає, що нехай його Бог простить, а в неї на це сил немає. Так і живе Игнатьич із цією провиною, «сподіваючись смиренністю, послужливістю… избыть провину, отмолить прощення».

Однак в осмисленні характеру головного героя найважливішу роль грає випадок з рибою. Один раз Игнатьич піймав величезного осетра, а витягтися не смог. «Упускати такого осетра не можна. Цар — Риба попадається раз у житті, та й то не всякому Якову». Риба ця й впрямь була дивна. «Щось рідкісне, первісне було не тільки у величині риби, але й у формах її тіла», на «доісторичного ящера походила рибина». Намагаючись витягтися осетра, рибалка впав за борт, риба початку битися й всадила в себе й ловця безліч гачків. «І риба, і людина слабшали, минали кров’ю», «вартує їх та сама болісна смерть». Игнатьич боровся за життя, непритомніти, а риба увесь час притискалася до нього, штовхаючи на дно. Герой зрозумів, що «прийшла настав час відзвітуватися за гріхи», у напівзабутті просив у Глаши прощення. Його врятував випадок: хвиля від проходившей повз човен допомогла рибі зірватися з гачків. «І йому полегшало. Тілу — тому, що риба не тягла долілиць… душі — від якогось, ще не збагненого розумом, звільнення».

У сутичці Игнатьича з осетром цар — риба персоніфікує природу, а Игнатьич — людини. Причому характер людини випробовується на міцність в екстремальних умовах, у яких він з ловця сам стає видобутком. У двобої із цар — рибою герой осягає істину: зміст людського життя не в нагромадженні багатств, а в тім, що треба завжди залишатися людиною, не йти проти своєї совісті. У самому корені слова «природа» укладений глибокий зміст: це те, що народить, що дає життя. Природа — іменник жіночого роду, і її уособлення в книзі — цар — риба — теж. У сутичці вона оберігає своє черево, набите ікрою, що символізує продовження життя. У таких ситуаціях людин починає відчувати таємницю що відбувається, Игнатьич згадує своє життя, діда, що повчав молодих: «Якщо є за душею тяжкий гріх — не в’яжіться із цар — рибою». И от Игнатьич звітує перед своєю совістю за гріхи, особливо за той, котрий уважає найважчим. Міняється його настрій: від радості володіння рибою — до ненависті й відрази до неї, потім — до бажання позбутися від її. Перед особою смерті він переглядає своє життя, сповідається перед собою й кається, чим і знімає з душі тяжкий гріх. Активна робота душі, повне моральне переродження рятують Игнатьича від смерті. Я вважаю, що пафос всієї книги « Цар — Риба» — у преклонінні перед красою нашої землі, у викритті тих, хто цю красу руйнує. Захист природи, захист людського в людині — основна думка, що проходить через весь добуток Астафьева, і вона пов’язана з високими гуманістичними традиціями російської класичної літератури. Тому добуток В. Астафьева підносить нам, читачам, справжні уроки доброти, людяності, любові до рідної землі й людей