romantizm poezii mixajla lermontova lermontov - Шкільний Всесвіт

У своїй ліриці Лермонтов опирався на традиції російської поезії й насамперед Пушкіна, справа якого він продовжував, а також — Байрона, що створило близькому, співзвучний поетові мир ідей і образів, що він, однак, не взяв «у готовому виді», а продовжив, розвив, перетворив. На той час, коли Лермонтов почав писати, Байрон у Росії був відомий не тільки для старшого покоління російської інтелігенції кінця 1820 — х років, але й був ще в прямому й повному змісті слова сучасником поета і його ровесників

Поезія Байрона співзвучна декабристським ідеалам — політичне й художнім, — як живе втілення сильної особистості, активно й жагуче повстає проти підвалин феодального миру, старого й постарілого, але ще досить небезпечного у своїй ненависті до всього нового й заколотному. Правда, ще мало хто читав його в оригіналі й знав його творчість повністю. Для літераторів — декабристів Байрон був одним із самих активних творців сучасної поезії. Його цінували надзвичайно високо. ДО 1839 року Лермонтов починає знайомитися з ним в оригіналі й переводити його.

Інтерес до Байрона, якого він у цей час відкривав для себе, збігся з його власними шуканнями. Байрон був цікавий Лермонтову всіма гранями своєї творчості й зберігав своє значення протягом всієї його поетичної діяльності. Байрон — це й тема лірики молодого Лермонтова:

Я молодий, не киплять на серце звуки,

И Байрона досягти я б хотів:

У нас одна душа, ті самі борошна;

ПРО, якщо б однаковий була доля!…

Як він, шукаю забвенья й волі,

Як він, у хлоп’яцтві палав уже душею,

Любив захід у горах, що піняться води

И бур зелених, бур небесних виття

Як він, шукаю спокою дарма…

Через два роки він повернеться до цієї ж теми, але вже для того, щоб визнати свою відмінність від британського поета:

Ні, я не Байрон, я інший,

Ще невідомий обранець,

Як він, гнаний миром мандрівник,

Але тільки з русскою душею

У ранній поезії Лермонтов яскраво втілив принципи романтизму. Основні теми юнацьких віршів Лермонтова: природа, дружба, любов, взаємини людей, соціально — політична боротьба, життя й смерть, людина й світобудова. Серед них не без впливу вітчизняної (Пушкін, Баратинський, Веневітінов) і західноєвропейської (Шиллер, Байрон, Т. Мур, Ґете, Гейне) літератури особливо важливого значення набуває філософське усвідомлення буття, місця й ролі в ньому людини:

Лякає серце цей звук,

И возвещает він для нас

Кінець земних недовгих борошн,

Але частіше нових перша година…

У роздумах про життя, повної страждань і борошн, ліричний герой приходить до скорботних суджень об неї швидкоплинності

У повній відповідності з романтичним пафосом Лермонтов малює ідеалізований образ Наполеона, «чудового героя», що коштує вище й похвал, і слави, і людей, що впав «жертвою віроломства й долі примхи сліпий»:

Де б’є хвиля про брег високий,

Де дикий пам’ятник недбало покладений,

У сирій землі й у ямі неглибокої —

Там спить герой, друзі! — Наполеон!..

Росіянин поет оспівав подвиг своїх співвітчизників у боротьбі із французами. Проте в таємничому й владному Наполеоні бачив він могутню силу духу:

Хоч переможений, але герой!

У ранній поезії Лермонтова принципи романтизму втілилися насамперед у характері ліричного героя — самотнього, заколотного, не приймаючої дійсності, що шукає єднання з вільною природною стихією, що віддається гранично сильним почуттям:

Корабель умчить мене від їй

У безвісну країну,

И повторить хвиля морів:

Люблю, люблю одну

В 1830 — 1831 роках поезія Лермонтова формувалася під враженням французької революції й безупинно спалахували в Росії у зв’язку з холерою й чумою селянських повстань. Вона перейнята очікуванням народної революції:

Настане рік, Росії чорний рік,

Коли царів корона впаде;

Забуде чернь до них колишню любов,

И їжа багатьох буде смерть і кров…

У вірші «Вітрило» ми бачимо справді романтичний пейзаж: вільна морська стихія. Він переданий незвичайно ощадливо, усього декількома рядками, залишає дуже сильне враження простору, блакиті різних відтінків, сонячності руху, навіть звуків. Стану природи, що хвилюють самі по собі, покликані донести важливі відтінки авторської думки:

Біліє вітрило самотній

У тумані моря блакитному!..

Що шукає він у країні далекої?

Що кинув він у краї рідному?..

Вірш глибоко алегорично, у ньому відчувається значимий підтекст. Поет повстає проти безцільного, бездумного життя, на яку приречене його покоління. Він відмовляється від того щастя, що пропонує йому життя, воно готово боротися з бурою за майбутнє своєї країни й народу

Свідомість своєї винятковості у світі, де блаженствує лише посередність, знову й знову викликає відчуття сумної самітності

Цей стійкий у романтичній ліриці Лермонтова мотив звучить і в добутках, присвячених природі, Але це зовсім особлива природа: у ній усе підлегло тим же законам, які ми бачимо в людському світі. Розігруються ті ж драми, що й серед людей. «Тихенько плаче» покинутий хмаринкою самотній старий стрімчак. А як близький романтичному героєві Лермонтова листок, цей вічний мандрівник, що відірвався від «гілки рідної», нікому не потрібний, «не знаючого сну й спокою».

Вірша такого типу засновані на розгорнутій метафорі, уособленні, їх можна назвати алегоричними. Навіть переклад вірша Гейне «На півночі дикому…» звучить зовсім оригінально: у силу того що слова «сосна» і «пальма» у німецькій мові ставляться до різних граматичних родів, а в російській мові — до одному, мотив любовного томління, що визначає тему в Гейне, у Лермонтова розширюється до думки про вічну людську роз’єднаність

Прийом одушевления природних явищ часто зустрічається в лірику, і не тільки романтичної. Але Лермонтов уперше в російської поезії став залучати порівняння з миру природи стосовно до людини. «Він був схожий на вечір ясний», — пише поет про Демона. У пізній ліриці Лермонтова природа в основному є спокійної, умиротвореної. Вона втілює досконалість, гармонію. Особливо часто це небо й зірки. Гармонія природи може бути протипоставлена дисгармонії в душі людини:

У небесах урочисто й чудно,

Спить земля в сиянье блакитному

Що ж мені так боляче й так важко?..

Природа можемо приховувати небезпеку, здаватися ворожої людині, як це відбувається в поемі «Мцыри»: «И мільйоном чорних очей дивилася ночі темрява», героя «палить вогонь безжалісного дня».

Але всі частіше природа вабить людину, як рідна стихія, близька його душі: «ПРО, я як брат, обійнятися з бурою був би радий», «очами хмари я стежив, рукою блискавки ловив».

Ми бачимо, що природа для поета — це прекрасний «божий сад». Лише вона може заколисати душу, допомагає забутися, примиритися сжизнью.

Звичайно, поетові — романтикові ближче всього вершини величних гір, високі, недоступні зірки, космічні глибини, хмари, хмари й бури. Але Лермонтов удивляється й у дрібні явища навколишнього світу, він любить і «росою окроплений запашної» конвалія, і «малинову сливу під покровом сладостной зеленого листка,, і «холодний ключ», що грає в яру. Мир з’являється гармонічна й справедливим, коли земля й небо, душа й всесвіт єдині

Лермонтов — останній представник революційно — дворянського романтизму й творець соціально — психологічного плину критичного реалізму. А. В. Луначарский, характеризуючи сутність творчості Лермонтова, сказав: «Лермонтов був останнім і глибоко щирою луною декабристських настроїв*. Саме тому він став продовжувачем кращих прогресивних традицій попередньої йому літератури й насамперед творчості Пушкіна