roman oleksandra pushkina yevgenij onyegin pushkin oleksandr - Шкільний Всесвіт

Тетяна… Онєгін… Ленский… Онєгін в опері, у кіно, у книжковій графіці. У геніальній музиці Чайковського й виразних ілюстрацій художника Кузьміна, навіяних летучими начерками поета на полях його рукописів

Здається, уже що — що, а роман у віршах Пушкіна нам знаком, з малолітства, тільки — но навчившись читати й ще не знаючи, звідки ці рядки, ми белькочемо: «Уж небо восени дихало, уже рідше сонечко блищало…». Або: «Зима!.. Селянин, тріумфуючи…». Стаючи старше, уміємо до слова ввернути: «Бути можна діловою людиною й думати про вроду нігтів…» або «Чим менше жінку ми любимо, тим легше подобаємося ми їй…».

Розлетівся в тисячах цитат стих роману, величезна критична Література про «Онєгіна», герой давно й міцно приколений музейною шпилькою на стенді «типів» класичної літератури й, здається, навічно занесений у розділ « зайвих людей ».

Але що якщо, забувши про знаменитого тенора Великого театру, що сладостно співає: « чиВпаду я стрілою простромлений…», про тисячі перекладань і тлумачень «Онєгіна», спробувати глянути на нього як на щось живе, як на літературну новинку? Ну, скажемо, як дивилися сучасники Пушкіна, що дізнавалися роман окремими главами протягом восьми років, у середньому по одному главі в рік… Їм повинне було здаватися, що життя Онєгіна тече одночасно й десь поруч: з ним можна розкланятися, випадково зустрівши на Невському або на площі в Адміралтейства… Не він чи геть там у колясці з відкритим верхом? Чи ні: скоріше, от він прогулюється, розкланюючись праворуч і ліворуч, у модному циліндрі, з модною тростиною в руці…

Усі знають слова Бєлінського про роман — «енциклопедія російського життя». Справді: отут вдачі північної столиці, села, бабусі Москви. І побут у романі строкатий, різноманітний, ярок. Це як би лексикон речей часу. Вони зримі, їх можна розкласти на музейному столі: «онегинский подвійний лорнет», кишенькові годинники з репетитором, хлистик, трубка з бурштиновим мундштуком… Приходить на розум опис кабінету Онєгіна:

… Порцеляна й бронза на столі,

И, почуттів зніжених відрада,

Парфуми в гранованому кришталі;

Гребінки, пилочки сталеві,

Прямі ножиці, криві…

Ми довідаємося, що їли, що пили, як одягалися, на чому їздили, де і як зустрічалися люди того часу. По « недремному брегеті» точно розписані одні онегинские доба. Можна перевірити це, взявши в руки годинники

…О першій годині дня він ще ніжиться в постелі, «до нього записочки несуть».

… Між трьома й п’ятьома пополудні гуляє на «Бульварі» — так називалася тоді аллейка, шедшая посередине Невського проспекту

Отже, до п’яти годин він гуляє на Невському проспекті або по Літньому саду в зухвало ліберальному капелюсі «болівар» — приплющеному циліндрі з відігнутими долілиць широкими полями…

… Між п’ятьома й родину годинниками, у ранні зимові сутінки, обідає із приятелем — гусаром. І отут Пушкін зі смаком зарифмовывает меню ресторану Талон: «вино комети», тобто врожаю 1812 року, « roast — beef закривавлений» і «Страсбурга пірог нетлінний», лимбургский сир і ананас

…Із семи годин вечора починалися спектаклі. Онєгін їде на балет, зрозуміло, пропускає увертюру, «іде меж крісел по ногах», і це дає Пушкіну можливість показати театр зсередини (сцена, партер, освітлена зал для глядачів) і зовні, де в порожнього театрального під’їзду — багаття на площі й змерзлих кучерях «навколо вогнів сварять панів і б’ють у долоні…».

…У десятій годині вечора Онєгін вертається додому, до свого туалетного стола, і «третя година принаймні» проводить перед «дзеркалами», готуючись кбалу.

…На бал він попадає ніяк не раніше першої години ночі

Увійшов. Повна народу залу;

Музика вуж гриміти утомилася;

Юрба мазуркою зайнята;

Навкруги й шум, і тіснота …

…З балу додому Онєгін вертається напівсонний по вулицях, що прокидаються вже, стало бути, після шести ранку, коли «встає купець, іде рознощик, на біржу тягнеться візник…», і, тільки — но торкнувшись головою подушки, засипає, щоб знову прокинутися «за полудень».

От вона, живаючи енциклопедія російського життя, відкрита нами, так сказати, тільки на букву «Д» — «День Онєгіна», петербурзького денді

Але чи не занадто вузько для роману у віршах визначення його лише однієї улюбленої нами фразою Бєлінського? Адже зіркий критик ще говорив, що це: «є самий задушевний твір Пушкіна, саме улюблене дитя його фантазії… Тут все життя, вся душа, вся любов його; тут його почуття, поняття, ідеали».

Так що поруч зі словами «енциклопедія російського життя» справедливо було б поставити слова «енциклопедія пушкінської душі».

У руках у мене тонка книжечка із простим витонченим орнаментом, без яких — небудь малюнків на обкладинці, те, до чого найбільше підходить назву «поетичний зошит»…

Перша пісня «Онєгіна» з’явилася окремим виданням у книжкових крамницях Москви й Петербурга в 1825 році, роман став предметом розмов при випадковій зустрічі на вулиці, деякі вважали його підручником світського життя, віршовані гостроти поета замигтіли вразговорах.

Пушкін у ту пору був у глухий Михайлівська посиланні й лише з листів друзів дізнавався про успіх «Онєгіна». Друг і видавець його П. А. Плетньов писав йому: «Онєгін твій буде кишеньковим дзеркалом петербурзької молоді. Яка принадність. Латинь мила до сміхоти. Ніжки чудові. Ніч на Неві з розуму нейдет у мене. Якщо ти в цій главі без усякого майже дії так летиш і скакаєш, то я не вмію уявити, що вийде після».

А що буде після? При першому знайомстві з романом нас займає сюжет або принаймні нам здається, що сюжет, тому що чарівний пушкінський вірш без усякої напруги, точно сам собою, входить вдушу.

Спробуйте переказати роман і я тримаю парі: у вас нічого не вийде, крім декількох шаблонових фраз про те, що Тетяна любила Онєгіна, а він її не любив, що Ленский у пориві ревнощів викликали Онєгіна на дуель, а той убив юного поета, і так далі.

Тільки що перед нами блискала й переливалася киплячим життям картина… Куди ж пропав, чому станув і спорожнів у нашім переказі цей чарівний мир? Може бути, того, що «Євгеній Онєгін» не просто роман, але роман у віршах — «диявольська різниця», як скаже Пушкін у листі тому ж В’яземському? І важливіше всього тут присутність однієї особи, що не «діє», хоча й повноправно живе вромане.

Автор… У будь — якому романі ми почуваємо його як творця, що перебуває десь за спиною, як незримого режисера всього, що відбувається перед нами; у рідкому випадку він розкланяється з публікою наприкінці, на спустілій сцені, де — небудь у післямові або епілозі

Але Пушкін у романі увесь час із нами, у нас на очах і разом з тим в одному вимірі з героями: жартує над ними, співчуває їхньому горю, передвіщає, радить, відговорює… Автор входить у чи роман не з першої фрази:

…Онєгін, добрий мій приятель,

Народився на брегах Неви,

Де, може бути, народилися ви

Або блищали, мій читач…

Онєгін — особа, безсумнівно, близьке авторові, У них не тільки багато загального у вихованні, звичках, але й загальне коло друзів. Як сміло вводить Пушкін у роман їхні імена, і притім з боку самої неофіційної, так сказати, домашньої!

Поручик лейб — гвардії гусарського полку П. П. Каверін. Полк стояв на околицях Царського Села, коли Пушкін учився в старших класах Ліцею. Вони подружилися. Каверін був веселун і гуляла, розумний, гострий співрозмовник:

До Та1оп помчався: він упевнений,

Що там вуж чекає його Каверін

Увійшла: і пробка в стелю…

Не зрячи отут ця рима: Каверін — упевнений. Пушкіним пом’януть не просто гуляка, веселун, добрий компаньйон за жженкой, а вірний, надійний товариш

Князь В’яземський. Коли Тетяну привозять із села в Москву:

У нудної тітки Таню встретя,

До неї якось В’яземський підсів

И душу їй зайняти встиг

Ще б! Друг Пушкіна слыл прикрасою московських віталень — один із блискучих співрозмовників, умнейших і найгостріших людей епохи

Або Катенин, згаданий у першій пісні «Онєгіна» у картині театру:

Там наш Катенин воскресив Корнеля геній величний…

Катенин названий як перекладач трагедій «Сид» і «Аріадна» Корнеля. Але зв’язок його з Пушкіним більше давня й глибока. Юнак Пушкін прийшов якось раз у казарми Преображенського полку, що містилися на Мільйонній вулиці, розшукав там офіцера Катенина й, простягнувши йому свою тростину з набалдашником, сказав знамениті слова: «Побий, але вивчи» — так високо стояв тоді авторитет Катенина, поета й тонкого критика, серед його друзів

И скільки ще осіб друзів — сучасників мигне в романі Пушкіна

Другий Чаадаєв, мій Євгеній…

Дельвиг… Ленский читає вірші «уголос, у ліричному жарі, як Дельвиг п’яний на бенкеті,

Баратинський — співак фінляндки молодий

От далеко не повне коло друзів Пушкіна, зображений вромане.

Відмітна риса Пушкіна — шляхетна пам’ятливість серця, бажання пом’янути іншого, готовність визнати за іншим його заслугу, те, що зветься словом «великодушність», — великость душі

Пушкін відкритий, Пушкін довірливий — і в житті й у Літературі. Раз у раз він опускає нитку розповіді, щоб поділитися своїми летучими враженнями й сторонніми роздумами, і однаково цікаво й розумно говорить про погоду й пори року, столиці й селу, модах і французькій мові. Він обговорює незручність російських доріг і бідність трактирного прейскуранта:

…У хаті холодній Пишномовний, але голодний

Для виду прейскурант висить…

И порівняльні достоїнства вин — світлого «аи» і темного «бордо», відмінюючись до останнього:

Так здраствує Бордоіль, наш друг!

Розмовляючи із читачем по — приятельському, на рівних, він уводить його в коло своїх літературних турбот, інший раз начебто радиться з ним, про що писати далі. Іноді іронізує над звичкою читача до штампів:

И от уже тріскотять морози

И сріблиться серед полів… (Читач чекає вуж рими троянди; На, от візьми її скоріше!).

Або:

Мрії, мрії! де ваша насолода?

Де вічна до них рима младость?

Композиція, словник, вибір ім’я героїні — все це поет невимушено обговорює з нами. Двері в його літературну майстерню завжди навстіж: заходите, мол, милості прошу!

Не треба, втім, думати, що автор з’являється в романі лише в «оконцах» так званих ліричних відступів. Він постійно поруч із героями й читачем. Іноді його присутність видає одна фраза, одне слівце

Тетяна зібралася ворожити в морозну ніч, попросила няньку накрити стіл на два куверти. Але автор заримував ім’я Тетяни з ім’ям героїні балади Жуковського Світлани, і сам, начебто злякавшись, на ходу перемінив сюжет:

Але стало страшно раптом Тетяні…

И я — при думці про Світлану

Мені стало страшно — так і бути…

З Тетяною нам не ворожити

А скільки гумору в описі альбому Ольги!

Отут неодмінно ви знайдете

Два серця, смолоскип і квітки;

Отут, вірно, клятви ви прочитаєте

У любові до гробової дошки….

Але Пушкін і над собою охоче жартує й посміюється. У сьомому розділі заговорить про московських красунь, надихнеться, разохотится: «Як млістю груди її повні! Як томен погляд її чудесний!…» — і відразу обірве себе досадливо:

Але повно, повно; перестань:

Ти заплатив шаленості данина

Миттєва зміна інтонації від серйозності до іронії, руйнування статечності розповіді, нешанобливе вторгнення автора з бешкетною витівкою, подихом, усмішкою — все це супутники поетичної волі

Літало по папері його швидке, натхненне перо, і складалися строфи, у яких світилася сонячна натура Пушкіна: його вибуховість, захопленість новизною, поривчастість у страстях і світлий, глибокий, неюнацький розум — риси вільної людини

Роман був початий весело, жартівливо, з підйомом, навіть із відтінком художньої гри. Але чим далі рухався роман, старше ставав поет і зосередженіше його погляд, сумніше голос. Посмішка сковзне по особі й сховається. Гіркий досвід життя, нове розуміння людей і себе вселяли думці невеселі. І все — таки він перемагав їхнім світлим почуттям життя, що не припиняється…