rol kompozicii v rozpovidi leva tolstogo pislya balu u rozkritti jogo idejno xudozhnogo zmistu tovstoi lev - Шкільний Всесвіт

У розповіді «Після балу» Л. Н. Толстого, написаному в 90′е рр. XIX в., зображуються 1840′е рр. Письменник тим самим поставив творче завдання відновлення минулого, щоб показати, що його жахи живуть і в сьогоденні, лише злегка змінивши свої форми. Не залишає без уваги автор і проблему моральної відповідальності людини за все происходящее навколо.

У розкритті цього ідейного задуму важливу роль грає композиція розповіді, побудованого на основі прийому «розповідь у розповіді». Починається добуток раптовий, з розмови про моральні цінності буття: «що для особистого вдосконалювання необхідно колись змінити умови, серед яких живуть люди», «що добре, що погано» і так само завершується раптово, без висновків. Вступ як би набудовує читача на сприйняття наступних подій і знайомить із оповідачем Іваном Васильовичем. Далі вже він розповідає слухачам випадок зі свого життя, що відбувся давно, але відповідає на питання сучасності

Ця основна частина добутку складається із двох картин: балу й сцени покарання, причому головної в розкритті ідейного задуму, судячи з назви розповіді, є друга частина

Епізод балу й події після балу зображені за допомогою антитези. Протиставлення цих двох картин виражено в багатьох деталях: фарбах, звуках, настрої героїв. Наприклад: «бал прекрасний» — «що неприродно», «музиканти знамениті» — «неприємна, вересклива мелодія», « особа, щорозрум’янилося з ямочками,» — «зморщене від страждання особа», «біле плаття, у білих рукавичках, у білих черевичках» — «що’те велике, чорне,… це чорні люди», «солдати в чорних мундирах». Останнє протиставлення квітів чорного й білого посилено ще й повтором цих слів

Контрастно й стан головного героя в цих двох сценах, його можна виразити словами: «Я обіймав у той час увесь світ своєю любов’ю» — і після балу: «Мені було настільки соромно… От’от мене вирве всім тим жахом, що ввійшов у мене від цього видовища».

Важливе місце в протипоставлених картинах займає зображення полковника. У високому військовому в шинелі й кашкеті, що керує покаранням, Іван Васильович не відразу довідається гарного, свіжого, із блискучими очами й радісною посмішкою батька улюбленої Вареньки, на який він недавно на балі дивився із захопленим здивуванням. Але це був Петро Владиславович «зі своєю рум’яною особою й білими вусами й бакенбардами», і тої ж «своєю сильною рукою в замшевій рукавичці» він б’є переляканого малорослого слабосильного солдата. Повтором цих деталей Л. Н. Толстой хоче показати щирість полковника у двох різних ситуаціях. Нам було б простіше зрозуміти його, якби він де’те причинявся, намагався сховати свою щиру особу. Але ні, він усе той же й у сцені екзекуції

Ця щирість полковника, видимо, і привела в тупик Івана Васильовича, не дозволила розібратися до кінця в протиріччях життя, але свій життєвий шлях під впливом произошедшего він змінив. Тому й немає на закінчення розповіді ніяких висновків. Талант Л. Н. Толстого в тім і складається, що він змушує читача задуматися над поставленими питаннями всім ходом оповідання, композицією добутку