Загалом слід зазначити, що в історичному та сучасному розвиткові російської біографіки, її світоглядних, ідейних засадах, є чимало такого, що потребує від українських дослідників якомога глибшого вивчення задля врахування всього її позитивного (і негативного також) досвіду в ім’я піднесення власної, української біографіки як важливої складової нашої національної гуманітарної науки та культури.
Та зрозуміло, жодним чином не можна залишатися осторонь того, що російська книжкова (а в останні роки й електронна також) біографіка від початку за своєю тематикою і обсягами тиражів розрахована зокрема й на зарубіжжя, насамперед, на простори колишнього Радянського Союзу, що вона несе відчутне ідеологічне навантаження, яке далеко не відповідає інтересам розвитку національної свідомості, культури, політичної консолідації суспільства в Україні, Білорусі та інших пострадянських державах. Окрім того, сюди спрямовується з Росії література переважно «середнього» за своїм рівнем, популярного характеру, розрахована здебільшого на невибагливого масового читача, особливо ті верстви, серед яких поширеними є ностальгія за втраченою «наддержавою», «твердою рукою» тощо. У цьому можна наочно пересвідчитися, оглянувши книжкові крамниці та «розкладки» на Сході та Півдні України, особливо в Криму, куди українознавча література майже не потрапляє і де подібні російські видання є практично монополістами завдяки своїй масовості, виступаючи таким чином тенденційним знаряддям консервації та «пробудження» старої імперської свідомості. Цікаво, що та сама література, збалансована у багатих київських книгарнях різноманіттям
15
Новітніх українознавчих видань, психологічно зовсім не справляє такого враження, а навпаки, засвідчує можливість інформаційного вибору, конкуренції ідей, тісного історичного переплетіння культур. Хоча і в Україні загалом, і в Києві зокрема також видається чимало біографічних праць, альманахів, довідників, перейнятих якщо не відверто «імперським», то яскраво «малоросійським» синдромом: скажімо, ностальгією за старим губернським Києвом як провінційним «російським містом», «центром Юго-Западного края», без видимих виявів українського національного життя.
Не враховувати викладені явища і тенденції при аналізі сучасного стану, світоглядних засад, перспектив розвитку української книжкової та словниково-довідкової біографіки, біографічних науково-інформаційних ресурсів було б дуже необачно. Хоча б тому, що реалізація завдань розвитку сучасної вітчизняної біографістики – майже «згорнутої» у радянські часи галузі гуманітарного знання, розпочалася в роки незалежності України не з чистого аркуша: вплив старої російської та російської радянської історичної та літературної біографіки, її ідейних засад, теоретичних напрацювань, самої практики підготовки біографічних видань і книжкових серій, довідкової, енциклопедично-словникової літератури відігравав не меншу, а в чомусь і більшу роль, ніж традиції української національної біографіки кінця ХІХ—початку ХХ ст., або біографіки діаспор-ної. Інакше і не могло бути, оскільки власний оригінальний досвід був значною мірою обмеженим, мало відомим і багато у чому застарілим. За таких умов саме російська історична та літературна біографіка й досі продовжує відігравати для нас роль об’єкта наслідування, хоча нині все відчутнішим стає внутрішнє відштовхування, що спонукає до дієвої конкуренції й утвердження української біографіки та історичної біографіс-тики, як її теоретичної основи, на самостійних шляхах розвитку, багато у чому відмінних і оригінальних.
За цих обставин було б цілком логічним звернути увагу також на історичну й літературну біографіку та словникову біографістику іншої сусідньої країни, не менш тісно пов’язаної з Україною своїм минулим, культурою, а також людським потенціалом – Польщі. В її досвіді, який теж пильно вивчається українськими вченими, зокрема й науковцями Інституту біографічних досліджень НБУВ [6—8], є чимало такого, що за світоглядними засадами типологічно зближує шляхи розвитку
16
Польської та української біографіки, завдання формування біографічних науково-інформаційних ресурсів. Насамперед, витоки розвитку польської біографіки, як і української, сягають часів бездержавного існування, боротьби за національне визволення та самоствердження. Це обумовило загальну національно-патріотичну, значною мірою виховну спрямованість польської біографічної літератури, прагнення дослідників-істориків і літераторів до розкриття через персоналії гідних всенародної пам’яті поляків насамперед тих сторінок історії, що пов’язані зі славними і трагічними подіями вітчизняного минулого, шляхетністю та патріотичною жертовністю співвітчизників, внеском поляків у європейську та світову історію і культуру. Відсутність протиріччя між державницьким офіціозом і суспільними устремліннями, яке мало місце (і то — незначною та несуттєвою мірою) лише у десятиліття «народної демократії», обумовило органічний характер польської біографіки. Та й вона, зрозуміло, має певні суттєві вади, типологічно притаманні й українській, на що необхідно звертати увагу, піклуючись про розвиток вітчизняної біографістики. Насамперед, це відчутний «надлишок» у польській біографіці елементів національно-романтичного міфу, який у більшості старих європейських націй вже давно відійшов у минуле. До цього додається й певна недостатність узагальнюючих словниково-довідкових біографічних ресурсів, які б з належною повнотою відобразили історичне багатство людського потенціалу Польщі. Великий Польський біографічний словник (Роїзкі 81о¥пік Віо§гаііс2пу) — перша і єдина в національній історії спроба, видання якого розпочалося ще у 1935 р., залишається незавершеним до цього часу [9; 10].