23 - Шкільний Всесвіт

33

Вірних синів України та її ворогів, героїв і зрадників. Більше того, вона сама чимало сприяє вивільненню гуманітарного знання загалом від схематизму старих умоглядних поглядів. Змінився і стиль викладу матеріалів. Усе більше місце у біог­рафічних виданнях посідають елементи просопографії, що да­ють змогу розкривати персоналії у всій стереоскопічності їх людських вимірів, динаміці особистісного розвитку. У найра-дикальнішій формі прагнення до реконструкції реальних, поз­бавлених ідеологічних нашарувань і «забронзованості» істори­чних постатей, а, отже, й до осягнення вітчизняного минулого в усій його складності та суперечливості виявилося у працях, позначених впливом ідей європейського постмодернізму, спря­мованих на «деконструкцію» усталених міфів і стереотипів (С. Д. Павличко, Н. М. Яковенко, О. П. Толочко та ін.).

Водночас, принципово важливою світоглядною засадою сучасної української біографістики, утвердженою значною мірою теоретичними напрацюваннями Інституту біографічних досліджень НБУВ, стало визнання цілісності українського світу у всіх його трагічних протиріччях і суперечностях, про­тистоянні політичних сил, різноманітних і різновекторних соціальних і регіональних вимірах, у всьому поліетнічному, багатомовному та культурному розмаїтті [1, с. 129—148; 45, с. 6—18]. Це обумовлює її широкий дослідницький діапазон: від князівських і аристократичних родів, ієрархів церкви до діячів революційного руху, від борців за національну незалежність до функціонерів радянського партійного апарату, від всесвітньо відомих учених до винахідників, які не мали наукових рега­лій. В Україні вивчається і висвітлюється в біографічній літе­ратурі діяльність представників усіх політичних таборів, не­сумісних і конфліктних між собою у межах кожної історичної доби, хоча, слід визнати і певну кон’юнктурну зосередженість молодих науковців на постатях представників національно-культурного та національно-визвольного рухів, істотне змен­шення уваги до діячів радянських часів, що певною мірою су­перечить інтересам історичної науки. Українська біографісти-ка охопила представників усіх станів, соціальних верств суспі­льства: від князів, козацької старшини, дворянства, провідних промисловців і підприємців – до найдемократичніших про­шарків – селянства, рядового козацтва, купецтва, міщанства, робітників, народної інтелігенції.

Не менш важливим у світоглядному розумінні теоретичним

34

І практичним досягненням стало вироблення принципів висвіт­лення у біографічних виданнях і довідковій літературі біографій діячів неукраїнського походження шляхом органічного вклю­чення їх у контекст життя українського поліетнічного соціуму, або життєдіяльності громад етнічних меншин України [46]. Зро­зуміло, ці принципи до кінця остаточно ще не утвердилися. Але, принаймні, про «етнічну чистоту» українських біографічних словників, як то було на початку 90-х рр., уже не йдеться. То були рудименти старої романтичної свідомості, яка намагалася перенести уявлення доби «Галицького П’ємонту» у наш час, породжуючи тим самим ілюзорний світогляд. У реаліях, Украї­ни без поляків, євреїв, росіян, татар, греків ніколи не було. І саме українство в своїх найважливіших питомих рисах сфор­мувалося значною мірою завдяки міжетнічним взаємодіям.

Серйозним здобутком вітчизняної біографіки у роки неза­лежності є і те, що здебільшого вдалося позбутися синдрому меншовартості, пригніченості українства, що тяжів над нами тривалий час. Усі пам’ятають, як від видань 60-х рр. і до самої середини 90-х рр. ХХ ст. у багатьох біографічних працях наго­лошувалося на стражданнях українських діячів під ударами російського царату, демонізувався образ Росії та СРСР там, де у цьому не було жодної потреби. (Так, на сьогодні у Росії нерідко демонізується образ України та Польщі). Нині ці ламентації вже здебільшого витіснені позитивним викладом діянь україн­ських достойників, що і повинно було статися із здобуттям Україною незалежності.

Важливим позитивним надбанням української біографіс-тики слід вважати також поступовий відхід від національно-політичної та примітивізованої «педагогічної» заангажованос-ті, прямолінійних уявлень про те, що біографія «має виховува­ти». Твір біографіста радше має допомогти читачеві навчитися розуміти іншу людину, іншу епоху, шукати спільне та відмін­не, тим самим вчитися розуміти себе та наш час. Тобто, справді йдеться про виховання, але не шляхом дидактики та мораліза­торства, а через піднесення всієї гуманітарної культури особи. Проте ці завдання української біографічної науки ще вимага­ють розбудови належного теоретичного та методичного підґру­нтя, зокрема в напрямі поєднань зусиль біографістики та педа­гогіки, вікової психології, культурології та інших наук.

Провідною ідеєю новітньої вітчизняної біографістики, що відображає світоглядні парадигми сучасного українського сус-

35

Пільства, стало формування зусиллями багатьох дослідницьких колективів, окремих учених і аматорів-біографістів і краєзнав­ців якомога повніших національних ресурсів біобібліографічної інформації, які б у сукупності стали вдячною даниною пам’яті нинішніх поколінь своїм попередникам, створили широкий розмаїтий колективний портрет нації, ввібравши дані про дія­чів, які зробили внесок у розвиток різних сфер життя України на різних рівнях: загальнонаціональному та регіональному, локальному, місцевому; вихідців із України, яким належав по­мітний внесок в історію та культуру інших народів, політичних емігрантів із зарубіжжя, іноземців, які вивчали українську ку­льтуру та пропагували її за кордоном. Такі засадничі підходи, що є виявом гуманістичних традицій українського суспільства, європейського розуміння цінності людського життя, відповіда­льності особистості, неповторності кожної окремої людини, в найбільш концентрованому вигляді викладені у теоретичних напрацюваннях Інституту біографічних досліджень НБУВ, пра­цях провідних учених-біографістів із регіонів, їхніх виступах на всеукраїнських і регіональних конференціях із біографістики та енциклопедично-словникової справи.