recenziya na rozpovid lyudmili petrushevskoj udar gromu petrushevskaya lyudmila - Шкільний Всесвіт

Людмила Петрушевская — ярчайшая з письменниць кінця XX століття, добутку якого тривалий час не видавали, відшукуючи всілякі приводи для незліченних відмов. Однак щирий майстер однаково коли — небудь відшукає шлях до розумів і серць своїх читачів. Властиво тому в наш час розповіді Петрушевской часто виходять на сторінках журналів. Уже в магазинах продаються деякі публікації її добутків. З кожним днем росте число шанувальників творчості Петрушевской. Нинішня критика йменує її розповіді «прозою нової хвилі», тому що в них є композиційна й стилістична чудність, переосмислення знаменитих класичних створінь. Непорушним проблемам письменниця дає своєрідну інтерпретацію. Але не тільки зацікавленість літературознавців доводить визнання, що підвищилося Л. Петрушевской. Вона давним — давно здобула любов читачів. Чим же цікаві її добутки?

Теми для своїх розповідей автор бере з низки повсякденних подій. Письменниця показує мир, далекий від благополучних квартир і офіційних приймалень. Її герої — непомітним, замученим побутом люди, що тихо страждають у своїх непривабливих дворах і комунальних квартирах. Письменниця показує нескладне життя, у якій відсутній який — небудь зміст. Звичні для кожного читача картини не заважають авторові піднімати й вирішувати серйозної моральної проблеми

Петрушевская пише невеликі по обсязі розповіді, що займають дві — три сторінки. Вони настільки незвичайні, що після першого прочитання можуть викликати здивування: про що ж все — таки мова йде? Таке питання виникло й у мене після прочитання розповіді «Удар грому». Сама назва концентрує наша увага на одному моменті. Втручання в розмову третьої особи, мабуть, по паралельному телефоні, було сприйнято героїнею як удар грому й поклало кінець не тільки черговому телефонному спілкуванню, але й взагалі знайомству. От, властиво, і весь сюжет, що начебто застиг на своїй кульмінаційній крапці. Однак попутно з’ясовується маса подробиць, що становлять передісторію й характеризують загальну картину дії. Виходить, що суміжні обставини впливають на наше розуміння, що відбувається в набагато більшому ступені, чим епізод, оказавшийся в центрі уваги. Як би побіжно ми довідаємося про восьмирічні відносини діючих осіб — якогось Зубова і його приятельки Марини. Нам стають ясні їхнє сімейне життя й службове становище. Але композиційно всі ці відомості даються як додатковий матеріал до хвилинної ситуації телефонної розмови. Не розгортаючи, а звертаючи подію, Петрушевская виділяє в ньому як би несуттєвий епізод — телефонна розмова. Але деталі, що домальовують ситуацію, створюють відчуття повноти життя

По жанрі розповіді письменниці нагадують мініатюри, етюди, замальовки, але сама Петрушевская наполягає на тому, що це розповіді, які не можна назвати короткими, якщо задуматися над глибиною їхньої проблематики й обсягом життєвого матеріалу. Згорнутість сюжету, на мій погляд, говорить про величезну напругу щиросердечних сил автора. Та і як можна залишатися спокійними, коли мова йде про самітність серед людей, про бесприютности, невпорядкованості людських доль, про драматичні збіги обставин, що ламають устояний порядок життя. Л. Петрушевская, як і її великий попередник А. Чехов, бачить і зображує трагізм дріб’язків, що гнітить владу повсякденності, непросвітлену надією, що спотворює свідомість людини

Говорячи про нещастя героїв, письменниця як би стримує свої почуття. У цьому легко переконатися, проаналізувавши стилістику її розповідей. У прозі Петрушевской перетинаються дві мови — протокольно — канцелярський і розмовно — побутовий. Вони утворять усне мовлення, небагато кутасту, іноді алогічну, але точно відтворюючий абсурд, що став законом життя. Автор говорить безладно й дивно, з одного боку, прикриваючись канцеляризмами («труднощі фінансового й житлового характеру», «з дозволу керівництва», «черговий прихід»), з іншого боку — упадаючи в смішні безглуздості розмовної мови («ніхто у світі не узявся б за цю справу, говорить, що все це погано скінчиться»).

Мова розповідей Петрушевской дозволяє точно передати «хворе» свідомість героїв, що іноді не зауважують, що зривається з їхніх вуст. Зіштовхуючись із ворожими обставинами, намагаючись протистояти офіціозу, вони «заговорюють йому зуби» його ж мовою, плутаючись, гублячись, «корчити в корявих оборотах». Незалежно від змісту розповіді автор за допомогою граматичних засобів розвертає перед нами сумний позов героя з долею. Так відбувається й в «Ударі грому». В одному абзаці шість разів з’являється вступне слово «може бути». У ньому й невизначеність ситуації, і непевність у собі, і прагнення піти від рішення проблем

Заблудлий у собі самому й у навколишньому світі людин — самий драматичний символ нашого часу. Це результат трепету перед життям, спраги вкритися в «футлярі» із шаблонових фраз, побитих обіцянок, невиразних міркувань, марних справ. По поданню самої Петрушевской, від кожної людини залежить, зможе він перемогти агресивність і бездушність долі або схилиться під її потрясіннями. Письменниця зберігає за своїми героями право на «прозріння», марить про духовне їх «розпрямленні»; про реставрацію гордості й достоїнства. Похмура й мрячна розв’язка розповіді диктується спрагою «розбудити» людини, змусити його звістки боротьбу за власне щастя, противитися складним ситуаціям, не страшитися «ударів грому».