recenziya na rozpovid lyudmili petrushevskoj novi robinzony petrushevskaya lyudmila - Шкільний Всесвіт

(1 варіант)

Людмила Петрушевская серед сучасних письменників коштує особняком. Її п’єси й розповіді не можуть не змусити людину думати про життя, про зміст і мету існування. Вона пише насамперед про проблеми, що хвилюють людей, про найбільш важливі питання, що цікавлять людини

У розповіді «Нові робинзоны» письменниця малює картину втечі, втечі головних героїв від дійсності, від миру, у якому живуть і мучаються мільйони людей. Життя неможливе в такій нелюдській цивілізації. Жорстокість, голод, безглуздість існування — все це стає причиною втечі від такого життя. Людина не хоче відповідати за все те, що діється у світі, не хоче відповідати за смерті людей, за кров і бруд

От так і потрапила звичайна міська родина в занедбану й глуху деревеньку. Вони втекли, не змогли більше терпіти того режиму, тої системи, у якій перебували: «Мої мама з татом вирішили бути самими хитрими й на початку всіх справ вийшли із мною й вантажем набраних продуктів у село, глуху й занедбану, кудись за річку Мору».

Приїхавши в це забуте богом місце, вони негайно ж узялися за роботу: «Батько копав город… посадили картоплі…» Почалося нове життя. Тут все потрібно було починати заново, будувати нову, іншу, не схожу на те жорстоке, краще життя

«У всьому селі було три баби…» І тільки в однієї з них була родина, що іноді приїжджала за солоними огірками, капустою й картоплею. Самітність стала вже звичним способом життя. Іншої старості в них і немає. Вони вже звикли жити в голоді, холоді й убогості, вони упокорилися з таким життям. Марфутка, одна з бабів, навіть не виходила на город, вона «пережила ще одну зиму» і, видимо, «збиралася вмирати від голоду».

Ситуація, у якій виявилися всі жителі села, безвихідна. Хтось намагається вижити, а хтось утомився від постійної боротьби за безглузде існування. Сімейство, що тільки що приїхало сюди, знайшло як би свій «острівець щастя». Вони самі вибирали собі такий шлях, не змогли більше бути жертвами. І я вважаю: правильно зробили. Навіщо терпіти життя, у якій погано, якщо можна самим зробити її краще.

Головний герой розповіді — батько, глава сімейства. Це він вирішив, що справжнє життя — життя в ізоляції. Він сподівається на себе, на свої сили, на те, що він зможе забезпечити існування своїй дружині й дочці

У розповіді також важливий образ маленької дівчинки Лени, мати якого, пастушиха Верка, повісилася в лісі від недостачі грошей на таблетки, «без яких вона не могла». Льону — символ майбутнього. Маленька дівчинка, у якої ще все життя спереду. Їй тільки має бути довідатися й, може, навіть пережити це життя. Разом з нею представником майбутнього покоління є хлопчик, маля, підкинутий біженцями. Його знайшли на ґанку й прозвали Знайдені. Ці діти тільки в майбутньому зрозуміють, як же треба боротися за існування, за краще, за світле

Яка доля їх чекає? Невже й вони упокоряться, стануть жертвами? У героїв розповіді, молодої родини, є все: діти, хліб, вода, любов, зрештою. Життя ще не закінчене, вона усе ще триває, тільки треба за неї боротися, пручатися всьому, що заважає. Треба сподіватися на краще й ніколи не думати про поганий. У такому важкому й жорстокому житті не можна бути слабкими, не можна бути песимістами, інакше можна сильно за це поплатитися. Життя вчить усьому, багатьох вона б’є так сильно, що її уроки назавжди залишаються в пам’яті. Треба мати величезну силу волі, для того щоб протистояти їй

Не можна зупинятися ні на мінуту. Головний герой утік, він здався. Не зміг упорається із труднощами. З одного боку, звичайно, він правильно зробив. Іншого виходу не було. Тільки ізоляція. А з іншого боку, він просто слабка людина. Він не здатний на боротьбу

Він залишився один на один із собою, зі своїм лихом, але, схоже, він цим задоволений. Згадаємо, наприклад, епізод із приймачем:

«Один раз батько включив приймач і довго шарив в ефірі. Ефір мовчав. Чи то сіли батареї, чи те ми дійсно залишилися одні на світі. У батька блищали ока: йому знову вдалося втекти!»

Схоже, він задоволений тим, що залишився один на «краї світла». Тепер він не залежить ні від кого, крім себе. Він ніколи більше не побачить того, що діється за межами села. Він вдячний долі за свій порятунок. Вони вирвалися із залізної клітки, полетіли в нікуди, відірвалися від того, що губить і людини, і все добре в людині. У них є всі й у той же час у них немає нічого. У них немає самого головного — майбутнього. У цьому і є трагічність розповіді. Припинено розвиток суспільства, вони ізольовані від навколишнього світу, від інших людей. Так теж жити не можна. Із цього не вийде нічого гарного. Майбутнє залежить тільки від нас самих, якої ми його зробимо, таким воно й буде. Мир, зображений у розповіді, нелюдський. І я думаю, що Петрушевская намагається показати те, що саме ми зробили його таким. Ми винуваті. І ми повинні переробити його. Для цього автор розповідає нам про родину, хоч до не здатного на боротьбу, але все — таки відмовилася від такого нікчемного життя. На мою думку, Петрушевская висловила свою мрію про будівництво нової, відмінної від іншого життя. Вона мала на увазі те, що ми повинні бігти, ми не повинні здаватися. Нам не потрібна життя без змісту, нам не потрібно лише існування. Ми все повинні домагатися кращого, всі разом, тільки тоді що — небудь зміниться

(2 варіант)

Головна тема цієї розповіді — антиутопії — тема втечі від цивілізації, самоізоляції від тоталітарного режиму, що панує, від неправди, жорстокості й насильства — трьох головних стовпів, на яких і тримається ця держава, у якому живуть герої. Що ми довідаємося від вісімнадцятирічної дівчини, головної героїні розповіді: «…моїх бабусю й дідуся… я видала тільки в глибокому дитинстві, а далі все потонуло в скандалах через мою маму й дідівську їхню квартиру, провалися вона пропадом, з генеральськими стелями, убиральнею й кухнею…, Не бажаючи пристосовуватися до режиму, що панує, цій жахливій системі, у якій людина незмінно стає жертвою й ідейно протиставляється їй, до системи, де основний конфлікт складається в зіткненні інтересів людини й цивілізації, кінцева мета якої — абсолютна несвобода живучих у ній людей, герої попросту збігають: «Мої тато з мамою вирішили бути самими хитрими й на початку всіх справ вийшли із мною й з вантажем набраних продуктів у село, глуху й занедбану, кудись за річку Мору…» Приїхавши в це Богом забуте місце, вони починають будувати нове життя, свою власну маленьку цивілізацію, сподіваючись на те, що тут — те їх ніхто не потривожить і не порушить із такою працею досягнутої в це жахливе вре — мя гармонії: «…І батько почав пропасні дії, вона копав город, захопивши й сусідню ділянку, скопали город, посадили картоплі три мішки, скопали під яблунями, батько сходив і нарубав у лісі торфу. У нас з’явилася тачка на двох колесах, взагалі батько активно шурував по сусідніх забитих будинках, заготовлював що під руку попадеться…»

Взагалі, якщо кілька разів уважно перечитати текст, можна знайти безліч деталей, що практично суперечать один одному. Наприклад, на самому початку оповідання ми довідаємося, що «…у всьому селі було три баби, Онисія, що зовсім здичавіла Марфутка й руда Таня, у якої єдиної було сімейство…»: Самотня Онисія й божевільна Марфутка — от дві героїні, для яких немає іншої старості, крім як тихо вмерти один раз у своїх старих домішках із заткнутими ганчірками вікнами й гнилою мокрою купкою картоплі на підлозі. Самітність, голод і вбогість стали для них звичним життям, вони не хочуть, та й не можуть виправити подібне положення речей. Третя ж з жінок, медсестра Таня, сімнадцятилітнім дівчиськом відправлена на Колиму за украденого з колгоспу поросяти, мабуть, єдина героїня розповіді, що має мало — мальськи пристойне господарство. І відразу ми несподіваним образом довідаємося, яка авторська позиція стосовно трьох цих жінок. Виявляється, на її думку, «…бабка Онисія була єдина людина в селі (Марфутка не береться до уваги, а Таня була не людин, а злочинець)». Виникає питання; чому? Ця баба, по Петрушевской, справжній «джерело народної мудрості», воно — те, без чого не може й не повинне розвиватися нормальне людське суспільство. І відразу ми бачимо, як, поряд зі старим, навченим досвідом і багато, що побачили в житті людиною, виникає маленька Лена, дочка пастушки, що повісилося, Верки. Ця дівчинка й знайдений пізніше на ґанку дитина — своєрідні символи майбутнього, те, заради чого варто жити. Таким чином, у цьому величезному, жорстокому, що щохвилини давить на людину світі виникає своєрідний «Ноев ковчег», маленький острівець щастя. Глибоко в лісовій хащі, у майже казковій хатинці, живе ця родина, що складається з таких різних, але об’єднаних однією загальною думкою людей: жити заради майбутнього, не бажаючи підкорятися цій системі й приймати на себе відповідальність за її злочини. І що ж ми бачимо наприкінці розповіді: «…батько один раз включив приймач і довго шарив в ефірі. Ефір мовчав. Чи то сіли батареї, чи те ми дійсно залишилися одні на світі. У батька блищали ока: йому знову вдалося втекти!»

У випадку, якщо ми не одні, до нас прийдуть. Це ясно всім… Коли ми будемо, як Марфутка, нас не торкнуть. Але нам до цього ще жити так жити. І потім, ми адже теж не дрімаємо. Ми з батьком освоюємо новий притулок…» Але «не дрімаємо» чи? По суті, фінал розповіді трагичен: здавалося б, усе є: і своєрідний символ майбутнього в особі Лени й Знайдена, і невичерпне джерело народної мудрості Онисія, і власне господарство, і їжа… Мабуть, саме ці чотири букви й виражають всю суть добутку. Як співзвучні ці два слова: «їжа», «насичуватися»… Життя заради насичення, лише для того, щоб не вмерти від голоду, самоізоляція й повне відчуження від миру — це чи не найстрашніше. Якщо кожний перетворить життя лише в насичення, то навіщо тоді жити?

Розповідь Л. Петрушевской — це думки про те, чого не повинне бути в жодному разі, і їм може стати майбутнє, якщо кожний створить свій власний мирок і, замкнувши в ньому, немов молюск у своїй раковині, буде тихо жити там, є, спати, знову є… Чи не страшать вас такі перспективи?