recenziya na povist fedora abramova poizdka v minule abramov fedir - Шкільний Всесвіт

Федір Абрамов — один із самих популярних у нашій країні письменників і літературних критиків. В 1993 році вперше побачило світло повне зібрання творів письменника, уже після того, як не стало самого Федора Абрамова. Перед цим до сучасників доходили тільки найрідші публікації в журналах і «знівечені» цензорами збірники, усякий з яких Абрамову доводило в буквальному значенні слова прошибати до друку місяцями, а часом і роками

Федір Абрамов колоритно малює справи й долі людей російського села під час Великої Вітчизняної війни й у післявоєнні роки. Тема колективізації, знищення селянства — основи російської духовної культури — звучить у письменника в більшості його добутків. Особливо близький Абрамову Росіянин Північ — батьківщина письменника. Там він почав свою трудову долю, що увібрала трагедійний досвід сільського підлітка, що випробував лиха колективізації й напівголодного існування 1930 — х років, ранній досвід бездоглядності й братньої взаємодопомоги, досвід ополченця — фронтовика, а потім — досвід людини, навіч, на своїх земляках, на родині брата, що зштовхнувся з післявоєнним лихоліттям, з безправним положенням селянина, позбавленого навіть паспорта, майже нічого не одержує на трудодні й податок, що платив, за те, чого в нього не було. Тому Абрамов прийшов у літературу з величезним життєвим досвідом, з переконаннями заступника народного

У першому романі «Брати й сестри» могутньо зазвучала живаючи багатоголоса народна мова, засвоєна письменником з дитинства й завжди харчувала його книги. Романи «Брати й сестри», «Дві зими й три літа», » Шляху — Роздоріжжя» і «Будинок» становлять тетралогію «Брати й сестри». Об’єднані загальними героями й місцем дії (північне село Пекашино), ці книги оповідають про тридцятирічну долю російського північного селянства, починаючи з військового 1942 року. За цей час зостарилося одне покоління, змужніло друге й підросло третє. І сам автор знаходив мудрість зі своїми героями, ставив усе більше складні проблеми, вдумувався й удивлявся в долі країни, Росії й людини. У пору роботи над романами створювалися кращі повісті й розповіді письменника: «Дерев’яні коні», «Пелагія», «Алька», «Поїздка в минуле», «Баби», «Про що плачуть коня».

В 1974 році було закінчено одне із самих яскравих і значних добутків Абрамова — повість «Поїздка в минуле». Вона не побачила світло при житті автора, її видали лише в 1989 році, через п’ятнадцять років. Ця повість, на мій погляд, перевершує інші по ємності й лаконічності, по глибині соціального аналізу й гостроті конфлікту. Абрамов зосередив увагу в повісті не на подіях, а на свідомості й психології людей, на самих згубних наслідках політики партії у двадцяті й тридцяті роки, які проникнули в душі людей, у характери, життєві орієнтації. У повісті порушені ті сложнейшие політичні, соціально — історичні й філософські проблеми, про які в повний голос заговорили зовсім недавно і які дотепер чекають справжнього осмислення: трагедія колективізації й розкуркулювання, протистояння фанатиків — революціонерів і справжніх гуманістів, хоронителів загальнолюдських цінностей, прозріння й джерела трагедії людей, зламаних страшним пресингом радянської ідеології, тиском на людей протягом довгих десятиліть. У центрі повести лежить історія життя Микши Кобылина — сільського конюха, алкоголіка. Микша — жертва свого минулого. Він все життя вірив у те, що його дядьки — революціонери — коллективизаторы — чесні, шляхетні, відважні люди, які піклувалися про загальне добро. Прозріння виявилося для нього настільки страшним, що вбило його зсередини. «Методій Кобылин, хоч і дядько тобі рідний, а собака була людина. Скільки його на світі немає? Двадцять років, а може, більше, а люди й тепер ще із — за нього плачуть. У кажинной селу безвинних людей сказнил, а в нашій волості зараз десять мужиків», — розповідала стара Федосеевна Микше. Міф про трагічну загибель дядька Олександра дійсно виявився лише міфом: «А насправді п’яний дядько зґвалтував беззахисне п’ятнадцятирічне дівчисько, що забирала комендатуру, а брат цього дівчиська — чотирнадцятилітній пацан — убив дядька…» А Микша вірив у те, що розповідали в обласному музеї: він відрікся від рідного батька, щоб «показати революційний приклад», він відмовився від батьківського прізвища. Микша довідається, що його батько був чесною й працьовитою людиною, але вже було пізно чого — небудь виправляти

Сцени розкуркулювання, життя «позбавленців» або засланих на Північ селян відбивають реальні події того років: «У нас у селі стали колгосп робити — варта кричи. Три господарства за планом распотрошить треба, а де їх взяти?» «А в цьому самому тридцятому році, що отут робилося… По двох, по трьох мертвяка за ранок витягали. З розкуркулених. З південних районів, які до нас, на Північ, минулого вислані. Жах скільки їх у нашім селі було! Все літо баржами возили». Ці сцени говорять самі за себе. Розстріли, убивства, повне руйнування сільського побуту, ріки крові й страждань…

«Розкуркулювали найбільш розторопних, господарсько — ініціативних мужиків. Побудував млин, завів смолокурню, маслоробку виписав — ворог. Ворог кожний, хто проявляв хоч яку — небудь ініціативу. Бажаний, ідеальний громадянин — ледар, ледар», — говорив Федір Абрамов про проблему розкуркулювання

Глибока проблематика в добутках Абрамова об’єднана із щирим пізнанням буття російського села, душі й вдачі простого російського селянина, збагненням його драми в період правління Радянської влади